Брюханова поважали — Кизиму обожнювали або боялися (залежно від обставин). Та, врешті-решт, двоє чоловіків навчилися працювати разом, проявляючи повагу одне до одного. Ще б пак, ураховуючи, що обидва керувалися однією ціллю: адміністрація АЕС виступала замовником, а управління будівництвом — підрядником. Багато в чому Кизима і Брюханов залежали одне від одного.
Водночас особистими стосунками між двома керівниками все не обмежувалося — серед їхніх підлеглих виникали конфлікти на основі управлінських, соціальних і навіть культурних питань. Більшість людей у команді Брюханова були першокласними, високоосвіченими інженерами, які прибули здебільшого з Росії, і таким чином привнесли в культурний код Прип’яті не лише досвід управління АЕС, а й інтелігентність і навіть зарозумілість великого міста. Зі свого боку, місцеві, хто керував будівельними бригадами Кизими, найчастіше були вихідцями з українських сіл із відповідною культурою, звичками та упередженнями. Говорили новоприбулі російською, тоді як місцеві українці — головним чином на суржику, що став своєрідною lingua franca на вулицях Прип’яті.
Регулювання відносин між двома колективами і запобігання періодичним сутичкам серед місцевої молоді та молодих будівельників, запрошених на роботу у Прип’ять Василем Кизимою (і відомих як «Рекси»), було причиною постійного головного болю міліції Прип’яті. Найбільш складними вважалися ті кілька днів місяця, коли робітники отримували свою платню: по-перше, день авансу, по-друге, день отримання решти зарплати. Святкувались ці події шляхом спільного розпивання алкогольних напоїв. Міліція не ризикувала і затримувала всіх молодих, які збиралися на вулицях групами більше ніж п’ять чоловік. Допомагало це лише певною мірою. Так, 1985 року правоохоронцям довелося справлятися з молодіжними заворушеннями, що закінчилися перекинутими автомобілями і вибитими вікнами.
Ті, хто працював у будівельному управлінні, заздрили робітникам АЕС усіх вікових категорій, адже зарплати останніх були вищими, а умови праці — кращими. До того ж саме працівники атомної електростанції найчастіше переїжджали з гуртожитків у власні квартири, на відміну від будівельників, які ці квартили споруджували. Зі свого боку, будівельні працівники вважали, що атмосфера на їхніх будмайданчиках була більш товариською, а колеги по роботі — значно відкрившими і простішими у спілкуванні. Чого не скажеш, на їхню думку, про персонал АЕС — людей розважливих та обачливих. Робітники станції вважали інакше.
Своїм управлінням Кизима керував так, ніби йшлося про великий колгосп, а його запрошень на обід з борщем до «Ромашки», однієї з їдалень ЧАЕС, боялися всі керівники підрозділів управління. По центру довгого стола — на місці, яке зазвичай відводиться главі сімейства, — сидів Василь Кизима. З обох боків — його так звані «діти» (або ж просто підлеглі). «Усі мовчки сьорбають борщ, аж раптом тишу порушує його голос... не злий, а рішучий і наполегливий: Кизима обговорює групу постачальників, яка вчасно не привезла кран на будівельний майданчик, а бетонний завод не повністю виконав замовлення відповідної бригади» — згадував потім репортер, запрошений на один із робочих обідів Кизими. Василь Трохимович мав відмінну пам’ять, знаючи імена і по батькові не лише всіх своїх численних підлеглих, а й пам’ятаючи про найдрібніші деталі їхніх завдань і ресурси, які вони мали в розпорядженні.
Василя Кизиму вважали справжнім патріотом Прип’яті, здатним знайти фінансові і не тільки ресурси на розбудову станції та інфраструктури міста: громадських споруд і житлового фонду.
Окрім того, він чудово справлявся з тиском партії будувати швидше, віддаючи перевагу якісному будівництву. Партійним лідерам, які оголосили йому догану за низькі темпи будівництва Палацу культури у Прип’яті, Кизима навів приклад Володимирського собору в Києві. «Собор будували кілька десятиліть, однак стоїть він і дотепер», — такою була відповідь Василя Трохимовича здивованому партчиновникові, для якого не існувало більшого ідеологічного гріха, аніж порівняння соціалістичного палацу культури з храмом. Проте Кизиму це не хвилювало. Він не просто не поспішав — він наголошував, що збудований ним палац стане найкращим в Україні. Для будівництва він домігся отримання таких дефіцитних матеріалів, як мармур (для стін), алюміній для інфраструктури (який в СРСР замовити було практично неможливо) і рідкісні породи Деревини для підлоги. При цьому дерев’яну підлогу в Палаці культури клали бригади, які займалися реставрацією палацу імперської епохи в Києві.