«Протягом багатьох років, не лише внаслідок об’єктивних факторів, а й насамперед унаслідок суб’єктивних причин, діяльність партії та державних органів відстала від вимог часу, від самого життя, — заявив Генеральний секретар. — Проблеми в розвитку держави накопичувалися швидше, ніж вирішувалися. Інерція та застій у формах і методах управління, зниження динамізму в роботі, ріст бюрократизму — усе це завдало значної шкоди державі. У житті суспільства стали очевидними елементи застою». Подібної критики радянського життя і вищого керівництва не чули з часів «секретної доповіді» Микити Хрущова на XX з’їзді КПРС у лютому 1956 року. Пізніше Горбачов зазначить, що дата XXVII з’їзду, 25 лютого, збіглася з датою з’їзду 1956-го. Слово, яке він використав, «застій», урешті-решт стане загальноухваленим терміном для характеристики зниження темпів економічного розвитку СРСР кінця 1970 — початку 1980-х років.
Горбачов хотів, щоб партія «якомога швидше подолала негативні аспекти соціально-економічного розвитку й надала необхідного динамізму і прискорення цьому процесу, максимально засвоївши уроки минулого». Перед радянською економікою і суспільством він поставив таке завдання: протягом п’ятнадцяти років, тобто до кінця тисячоліття, подвоїти валовий внутрішній продукт (ВВП) за рахунок збільшення продуктивності праці. Реалізувати це завдання Горбачов запропонував шляхом науково-технічного прогресу, включаючи впровадження нових технологій і перехід від викопних видів палива — особливо вугілля, нафти і газу — до атомної енергії. «У поточному п’ятирічному плані, — заявив Горбачов, — закладено запуск удвічі потужніших за аналогічні в попередньому плані атомних електростанцій. Повсюдно будуть замінені застарілі енергоблоки на теплових електростанціях».
Брюханову ці цифри були відомі, оскільки вони були прописані в державній паливно-енергетичній програмі, яку підготували та анонсували перед з’їздом. Утім, тепер партія презентувала програму широкій публіці. Результати ж мали проаналізувати через п’ять років на наступному партійному з’їзді, при цьому, якщо виникне потреба, керівництво КПРС винесе покарання для тих, кого вважатимуть відповідальними за невиконання поставленого плану. Окрім того, це означало, що, по-перше, на чотирьох працюючих енергоблоках Чорнобильської АЕС мали виконати й перевиконати норму, і, по-друге, що на станції мали бути завершені та підключені до мережі енергопостачання нові п’ятий і шостий енергоблоки. Також на іншому березі річки Прип’ять планували побудувати ще два, а згодом — і додаткові чотири реактори. Виробничі потужності новозбудованих енергоблоків мали б перевищувати потужності старих, виробляючи 1,5 тисячі мегават електропотужності кожен (порівняно з 1 тисячею на старих енергоблоках). Після п’ятнадцяти років лавірування між завданнями, пов’язаними з будівництвом АЕС і одночасним керуванням нею, Віктор Брюханов почувався стомленим. Утім, партія вимагала більше атомної енергії, і він служив на благо партійних результатів.
У своїй доповіді Горбачов приділив проблемі ядерної зброї значно більше уваги, аніж проблемі атомної енергії. Він закликав своїх колег обдумати нові підходи до контролю над озброєнням, зазначивши, що. запасів ядерної зброї, які вже накопичили військово-політичні блоки — Організація Північноатлантичного договору (НАТО) і країни Варшавського договору, — достатньо для багатократного винищення населення Землі. Запропонованим рішенням Горбачова стала програма, відповідно до якої всі види ядерної зброї мають бути ліквідовані до кінця століття. І на XXVII з’їзді КПРС Генеральний секретар повідомив, що отримав від президента США Рональда Рейгана відповідь на свою ініціативу. Загалом негативну, як вважав сам Горбачов. У принципі, Рейган підтримував ідею ядерного роззброєння, однак наполягав на збереженні американської Стратегічної оборонної ініціативи (яка отримала назву «Зоряні війни») — з огляду на її важливість у створенні системи протиракетної оборони США. «Скорочення стратегічних ядерних арсеналів залежить від досягнення домовленостей відносно проектів “Зоряних війн” і знищенні — односторонньому, між іншим, — запасів звичайної зброї СРСР», — повідомив делегатам Горбачов не без досади і розчарування в голосі.
Радянський лідер розумів: держава не має ані ресурсів, ані технологій, щоб зрівнятися із СОІ США, яка наразі перебувала на стадії розроблення, а повна реалізація «Зоряних війн» означатиме новий ви-ток гонки озброєнь, чого Радянський Союз дозволити собі не може. Фінансові ресурси і технічні спеціалісти, залучені в галузі ракетобудування і розробки ядерної зброї, були потрібні Горбачову для модернізації стагнуючої економіки СРСР. Лідери радянської науки підтримували рішення Генсека: вони жадали збільшення фінансування і розширення державних замовлень на технології, навіть якщо запропонована ними продукція була дорожчою і поступалася обладнанню, доступному на західних ринках. Ваги аргументації керівників цих установ додавала холодна війна, продовження якої призвело до введення країнами Заходу ембарго на продаж передових технологій Радянському Союзу. Фінансований державою військово-промисловий комплекс прагнув інтегруватись у сферу економіки, зберігаючи водночас монополію на високотехнологічні галузі та продукцію. Багато хто, зокрема й сам Михайло Горбачов, вбачали в цьому найбільш ефективний спосіб розв’язання економічних проблем держави.