Мого найкращого друга звали Андрій... Йому зробили дві операції й відіслали додому. Через півроку мала бути третя... Він повісився на своєму паску... В порожньому класі, коли всі подались на урок фізкультури. Лікарі йому заборонили бігати, стрибати, а він був найкращий футболіст у школі. До... До операції...
Я тут мав багато друзів... Юля, Катя, Вадим, Оксана, Олег... Тепер — Андрій... «Ми помремо й увійдемо в науку», — казав Андрій. «Ми помремо, і нас забудуть», — так вважала Катя. «Коли я помру, не ховайте мене на цвинтарі, я боюсь цвинтаря, там тільки мерці й ворони. А поховайте в полі...» — просила Оксана. «Ми помремо!..» — плакала Юля.
Для мене тепер небо живе, коли я на нього дивлюся... Вони там...»
Самотній людський голос
«Я недавно була така щаслива. Чого? Забула...
Все це лишилося десь у іншім житті. Не розумію... Не знаю, як знов змогла жити. Захотіла жити. От — сміюсь, балакаю. Я так тужила... Була мов паралізована. Хотілося з кимось говорити, але не з людей. Зайду до церкви, там тихо-тихо, як у горах буває. Тихо-тихо. Там можна забути своє життя. А рано прокинуся... Лапаю рукою... Де він? Його подушка, його запах... Пташечка маленька незнайома бігає по підвіконню з маленьким дзвіночком і будить, я ніколи раніше такого звуку, такого голосу не чула. Де він? Я не все можу передати, не все проказується. Не розумію, як лишилася жити. Увечері дочка підійде: «Мамо, я уроки вже вивчила». Тут тільки згадаю, що маю діти. А він же де? «Мамо, у мене ґудзичок відірвався. Приший». Як мені піти за ним? Стрітися. Заплющу очі й думаю про нього, доки не засну. Уві сні він приходить, але тільки мигцем, накоротко. Зараз і зникає. Я навіть його ходу чую... От куди він щезає? Де? А так же вмирати не хотів. Дивиться у вікно й дивиться. На небо. Я йому одну подушку підкладу, другу, третю... Щоб вище в голови. Він довго вмирав... Цілий рік... Не могли ми розлучиться... (Довго мовчить).
Ні-ні, не бійтеся, не заплачу... Я плакати розучилася. Хочу говорити... Другий раз так тяжко, так нестерпно — хочу сказати собі, переконати, що я нічого не пам’ятаю. Як моя подруга. Щоб не здуріти... Вона... Наші чоловіки одного року померли, вони разом у Чорнобилі були. Вона вже заміж збирається, хоче забути, причинити ці двері. Двері туди... За ним... Ні-ні, я її розумію. Я знаю... Треба жити. У неї діти... Ми десь побували, де ще ніхто не був, щось таке бачили, чого ніхто не бачив. Мовчу-мовчу, а якось у поїзді почала розказувать незнайомим людям. Нащо? Страшно самій ...
Він поїхав у Чорнобиль на мій день народження... Гості ще за столом сиділи, він у них перепросився. Поцілував. А машина вже під вікнами чекала. Дев’ятнадцятого жовтня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року. Мій день народження... Він — монтажник, їздив по цілому Союзу, а я на нього чекала. Так роками повелося. Ми жили, як закохані — прощання й стрічання. А тоді... Страхом тільки наших мам пойняло, його маму й мою, а ми з ним страху не мали. Тепер думаю: чому? Ми ж знали, куди він іде? Ну, що б узяти в сусідського хлопця підручник фізики за десятий клас і хоч би погортать. Він там простоволосий ходив. У інших його хлопців за рік усе волосся повилазило, а в нього, навпаки, чуприна зробилася ще буйніша. Нікого їх уже нема. Його бригада, семеро душ, усі померли. Молоді... Один за одним... Перший через три роки вмер. Ну, думали: випадок. Доля. За ним другий, третій, четвертий... Тепер кожен чекав, коли ж він... Ось як вони жили! Мій чоловік умер останнім. Монтажники-верхолази. Вони відключали світло по вивезених селах, лазили на стовпи. По мертвих хатах, вулицях. Цілий час нагорі, на висоті. Зросту в нього під два метри, вага — дев’яносто кілограмів, хто його міг такого вбити? Довго ми страху не мали... (Несподівано всміхається).
Ах, яка я була щаслива! Вернувся... Я його побачила... У домі — свято, завжди, як він вертався, бувало свято. Нічна сорочка в мене є довга-довга, гарна-гарна, я в неї вбиралася. Любила дорогу білизну, вона в мене вся добірна, але ця сорочка особлива. Святешня. Для першого нашого дня. Ночі... Я всеньке його тіло знала напам’ять, я все цілувала. Мені, бувало, навіть сон присниться, наче я якась частина його тіла, — такі ми нероздільні. Без нього скучала дуже, мені без нього фізично було боляче. Коли ми розлучалися, я на якийсь час тратила орієнтир — де я, на якій вулиці, котра година... Випадала з часу... Він приїхав зразу з лімфовузлами на шиї, я їх губами зачула, вони невеличкі, та я спитала: «Покажешся лікареві?» Заспокоїв: «Минеться». — «Як там, у Чорнобилі?» — «Звичайна робота». Ні бравади, ні паніки. Одне випитала: «Там те саме, що й тут». У їдальні, де їх годували, на першому поверсі обслуговували рядових — локшина, консерви, а на другому, в начальства, воєнних генералів, — фрукти, червоне вино, мінеральна вода. Чисті скатерки. У кожного дозиметр. А їм на бригаду хоч би одного дали.