Про що ця книжка? Чому я її написала?
— Ця книжка не про Чорнобиль, а про світ Чорнобиля. Про саму подію написано вже тисячі сторінок і відзнято сотні тисяч метрів кіноплівки. Я ж займаюся тим, що назвала би проґавленою історією, безслідними слідами нашого перебування на землі і в часі. Нотую й збираю повсякденність почуттів, думок, слів. Намагаюся вхопити побут душі. Життя звичайного дня звичайних людей.
Тут-бо все незвичайне: і обставини, і люди, якими їх змусили, пірвали бути обставини, коли вони обживали новий простір. Чорнобиль для них — не метафора й не символ, він — їхній дім. Скільки разів мистецтво репетирувало апокаліпсис, перебирало різні технологічні версії кінця світу, але тепер ми напевно знаємо, що життя куди фантастичніше. За рік по катастрофі хтось мене спитав: «Усі пишуть. А ви тут живете й не пишете. Чому?» А я не знала, як про це писати, з яким інструментом і з якого боку підступитися.
Якщо раніше, пишучи свої книжки, я вдивлялася в страждання інших, то тепер я й моє життя стали частиною події. Злиплись водно, не відсторонишся. Ім’я моєї маленької, загубленої в Європі країни, про яку світ раніше майже нічого не чув, залунало всіма мовами, вона перетворилася на диявольську чорнобильську лабораторію, а ми, білоруси, стали чорнобильським народом. Де б я тепер не з’являлась, усі цікаво ззиралися: «А, ви звідти? Що там?» Звісно, можна було хутенько написати книжку, які потім з’являлися одна по одній — що трапилось тої ночі на станції, хто винен, як приховували аварію від світу й від власного народу, скільки тон піску й бетону знадобилось на спорудження саркофага над смертедишним реактором, — але щось мене спиняло. Тримало за руку. Що? Відчуття тайни.
Це нагло вгніжджене в нас відчуття витало тоді над усім: нашими розмовами, вчинками, страхами, і тяглося вслід за подією. Подією-чудовиськом. У всіх з’явилося висловлене чи невисловлене почуття, що ми доторкнулись до невідомости. Чорнобиль — це таємниця, яку нам іще належить розгадати. Непрочитаний знак. Можливо, загадка на двадцять перше століття. Виклик йому. Стало ясно: крім комуністичних, національних і нових релігійних викликів, серед яких ми живемо й виживаємо, попереду на нас чекають інші виклики, лютіші й тотальніші, тільки наразі ще приховані від ока. Але щось уже після Чорнобиля відслонилося...
Ніч 26 квітня 1986 року... За одну ніч ми перенеслися в інше місце історії. Перескочили в іншу реальність, і ця реальність виявилася вищою не лише од нашого знання, але й од нашої уяви. Урвався зв’язок часів... Минуле враз виявилося безпорадним, у ньому не було на що спертися, у всюдисущому (як нам вірилося) архіві людства не знайшлося ключа відчинити ці двері. Я не раз чула в ті дні: «слів таких не доберу, передати, що бачила й пережила», «ніхто перед тим нічого подібного мені не розказував», «у жодній книжці про таке не читав і в кіно не бачив». Між часом, коли сталася катастрофа, і тим часом, коли про неї почали розповідати, була пауза. Момент німоти... Він запам’ятався всім... Десь нагорі приймали якісь рішення, придумували секретні інструкції, піднімали в небо вертольоти, гнали дорогами безліч техніки, унизу — чекали повідомлень і боялися, жили чутками, але всі мовчали про головне — що ж усе-таки сталося? Не знаходили слів для нових почувань і не знаходили почувань для нових слів, не вміли ще висловитися, але поступово занурювались в атмосферу нового думання, так можна сьогодні визначити наш тодішній стан. Просто фактів уже бракувало, праглося зазирнути за факт, дібрати сенсу в тому, що відбувалося. Очевидним був ефект приголомшення. І я шукала цієї приголомшеної людини... Вона вимовляла нові тексти... Голоси іноді пробивалися ніби крізь сон чи марення, з паралельного світу. Поряд із Чорнобилем усі починали філософувати. Робилися філософами. Храми знову заповнилися людьми... Вірянами й нещодавніми атеїстами... Шукали відповідей, котрих не могли дати фізика й математика. Тривимірний світ розсунувся, і я не зустрічала сміливців, здатних знову присягти на Біблії матеріалізму. Яскраво спалахнула нескінченність. Замовкли філософи й письменники, вибиті зі знайомої колії культури й традиції.
Найцікавіше в ті перші дні було розмовляти не з ученими, чиновниками та великопогонними військовиками, а зі старими селянами. Живуть вони без Толстого й Достоєвського, без Інтернету, але їхня свідомість якимось чином вмістила в себе нову картину світу. Не розпалась. Мабуть, ми всі швидше впорались би з воєнною атомною ситуацією, як у Гіросимі, до неї ж, власне, й готувалися. Але катастрофа сталася на невійськовому атомному об’єкті, а ми були людьми свого часу й вірили, як нас учено, що радянські атомні станції найнадійніші в світі, їх можна будувати хоч на Красній площі. Воєнний атом — це Гіросіма й Нагасакі, а мирний атом — це електрична лампочка в кожній хаті. Ніхто ще не здогадувався, що воєнний і мирний атом близнята. Спільники. Ми порозумнішали, цілий світ порозумнішав, але порозумнішав він після Чорнобиля. Нині білоруси, наче живі «чорні скриньки», записують інформацію для майбутнього. Для всіх.