Але є й інша причина — і не менш поважна: перефразовуючи вже трохи нами призабутого Маяковського, її можна визначити як «борг Білорусі» — почуття, знайоме, либонь, кожному українському інтелігентові. Це щось більше, ніж добре знане криміналістам «братство співкамерників» (дарма що наша з білорусами «камера» простягалася в часі не на одне століття, від доби Великого Князівства Литовського почавши), і, на архетипальному рівні, ближче до казки «про бідного та багатого брата»: переходячи через ті самісінькі форми винародовлення, а в нашому столітті — етноциду, лінгвоциду, і нарешті, з Чорнобилем, — таки ж нікуди не дінешся, геноциду, — ми, на перевалі віків, опинилися з Білоруссю вже не просто в різних «вагонах» того самого поїзда, а — в різних історичних вимірах («чи надовго, брате», як саркастично коментувала подібну ситуацію Лесина Кассандра, — то вже інше питання, до справи наразі не дотичне: зрозуміло ж, доки нас не застраховано рішучим «реформаторським» ривком від приходу до влади якого-небудь «українського Лукашенка», білоруська модель для нас не тільки приклад умовного способу історії — «ось що могло б свого часу бути й із нами», — а й якнайбезпосередніша пересторога — «ось що з нами ще може статися»). А одначе радикально нове для української свідомости відчуття власної, порівняно з найближчим сусідом, «фортунности», «благополучности» неминуче диктує сумлінню й нові категоричні імперативи, і пекуче соромно сьогодні натикатись, приміром, у книжці С. Алексієвич на бовкнуту кимось фразу, принесену з недоброї пам’яті 1986-го: «к счастью, ветер дул не на Киев», — у підтексті це означало: на Гомель, Могильов і Мінськ, наше «щастя» дорівнювалося чиїйсь смерті, наші перелякані прокуратори, що в той рік остаточно й безповоротно стратили в очах народу будь-яку ауру леґітимности й невдовзі таки зметені були, їхнім власним сленгом висловлюючись, «на смітник історії», для когось слугували об’єктом заздрости — вже тим, що «повзали в Кремлі навколішки», випрохуючи порятунку! Страшно вимовити, але скидається на те, що коли для нас Чорнобиль обернувся фіналом радянської історії, то для білорусів — чимось на кшталт фіналу історії взагалі (вражає покірна тональність постійних балачок героїв про близьку смерть, однакова що в дітей, що в дорослих): зосталось і далі по-совєтськи безмовне «населення», майже третина якого живе (точніше, потрошку конає) на зараженій території (в умовах «лабораторного експерименту»), населення, що на очах у цілого світу повільно йде під воду — сумною слов’янською Атлантидою, загубленим шансом людства дізнатися про себе щось унікальне, єдино-неповторне, щось, що призначено було сказати, за Геґелем, «у драмі світового духа» тільки цьому, й ніякому іншому народові, — а ми, для кого ця трагедія, либонь, найврозумливіша, у якомусь метафоричному сенсі й далі бубонимо, скрушно похитуючи головою на вид мінських «ходинок» у себе на телеекрані: на щастя, вітер не на Київ...
Самоприсипляння — небезпечна штука, згадаймо Джона Донна: по кому б не лунав подзвін, він завжди по тобі. І я рада, що це збагнули в Швеції й Німеччині, де вже вийшли друком переклади «Чорнобильської молитви» (і навіть отримали премію Ляйпціґського книжкового ярмарку «За європейське порозуміння»), і у Франції та геть далеких од місця дії Сполучених Штатах, де книжка нині готується до публікації, — рада, що основні уроки Чорнобиля, так нещадно-наочно потверджені дослідженням С. Алексієвич, — уроки, на позір начебто й простісінькі (наче Десять Заповідей, на зрозуміння котрих, проте, не кожному вистачає прожитого життя): що людство — єдине, поверх усіх споруджених ним усередині себе кордонів, і єдине не лише в собі, а й із усім живим на планеті (привіт од Вернадського, Тейяра де Шардена та іже з ними!), — ці уроки таки, відай, не пропадуть намарне. Коли абстракція прибирає подобу покинутої в зоні суки зі щенятами, яка в мить перед пострілом дивиться у вічі людині з рушницею, вона, що не кажіть, перестає бути абстракцією, і вам уже не позбутися відчуття, наче в ту суку ви стріляли саморуч — ви, ви, гомо сапієнсе, не озирайтеся! — і коли вмираюча од лейкемії дівчинка з моторошною яснозорістю старої відунки спокійно каже: «Ми помремо, і нас забудуть», — мені також важко уявити людину, яка б хоч на мить не почулася кровно винуватою перед пам’яттю тої дитини. Найтяжче, однак, інше. Із записаних Світланою Алексієвич монологів її земляків поступово хоч-не-хоч складається враження, ніби чи не в такій-от функції — власною смертю послужити глобальним уроком, — вони починають вбачати свій, нарешті віднайдений, національний приділ, своєрідну «всесвітньо-історичну місію» Білорусі. В істоті тут та сама, згадана одним із героїв, туга безсловесного статиста, що на нього обернено цілий народ, «за роллю» — за реплікою цим разом у «драмі світового духа», хай би ту репліку кинуто і з даху палаючого реактора чи з глибини «місячного ландшафту»: несвідомий протест проти совкової нівелюючої заглади, проти потоплення в морі тоталітарного «ми», однак усе ще без відчуття власної неповторної вартости — цим разом родової, духовно-культурної (а в такому випадку потоптану колективну гідність нестак-то важко загодити — ну хоч би й кандидатурою «свого», «простого білоруського хлопця» на посаду «правителя всея Русі»: амбіція кріпацьких бунтів рідко ж коли сягала далі висунення в монархи самозванця з власних лав)... І боляче сьогодні читати на касеті мінського рок-гурту «Новає неба» — речника дуже молодої й дуже субтильно-інтеліґентської національної культури, — на місці традиційної подяки спонсорам, гірко-розпачливий чи то жарт, чи то зойк: «Особлива подяка білоруському народові за наслідки всіх референдумів», — та навряд чи цей саркастичний випад і досягне адресата, в того-бо наразі, гай-гай, зовсім інші кумири...