Цей голос звучить мені в ушу, як музичний супровід до цілої книжки. Власне, книжка і є спробою розшифрувати цей голос. Я переклала її тому, що завинила перед Анною Сушко — за Кримського, за Достоєвського, за Міцкевича, за Мілоша, і список цей можна продовжувати до нескінченности...
...І, наостанці, трохи особистого. У студентські роки, на початку вісімдесятих, ми з друзями плавали на байдарках по білоруській Півночі — від Мяделя до Браславських озер, отож ближче до іншої атомної з тих, якими, мов загнаного звіра червоними прапорцями, звідусюди обложено Білорусь, — Італійської. Місця здавалися заповідними — озера, болота, ліси, первозданна, сонно зітхаюча з туману незрозумілими звуками, як перед шостим днем творення, тиша, і сливе тижнями поспіль — жодної душі на очі, хіба вряди-годи гирилиця чорних рублених лазень при березі викаже ймовірну близькість села, та ще на островах траплялися покинуті церкви — старосвітські, дерев’яні, барокові, куди прихожани мусили припливати в неділю човнами, — точніше, то були костьоли, бо в одному я підібрала на хорах кілька залуб’янілих вижовклих аркушів із нотного альбому органіста — «Ave Maria», «Те Deum»... Ті аркуші й досі в мене є — єдина моя матеріальна пам’ятка про таємничий народ, який колись був заселяв ту землю (човни зі святочно вбраними селянами на поверхні озера, церковний дзвін і органне «Те Deum» із туману — щось невиразно знайоме з романів Караткєвича...), — народ, якого мені так і не пощастило побачити наяву.
А тимчасом присутність людини в тому пустинному ландшафті була настійною й повсюдною, хоч і вельми специфічною: серед дрімучих хащів зненацька виринала широченька просіка, змережана гусеницями танків і слідами бетеерівських коліс, на відкритому обрії потворно стриміли радіолокаційні вишки, а якось надвечір, щойно ми стали табором і розклали багаття, мезозойські чагарі підліску затріщали і, замість лося чи дикого кабана, як можна б сподіватися, з них вигулькнув молодий капітан казна-яких військ у плащ-палатці, преспокійно, мов на міському проспекті в годину пік, спитав: «Рєбята, закуріть нє найдьотца?» — й, закуривши, підкреслено недбало, майже меланхолійно, поцікавивсь, як довго ми тут, взагалі кажучи, зібралися стояти? (Здається, ми зараз же, наполохані, й ушилися, навіть не повечерявши). Все це, повторюю, було років за три до Чорнобиля — а «зона» вже була там, і відчуття краю, звідки мешканці подалися кудись на безвість, відступивши його пришельцям на бетеерах, знайоме мені — звідти. Недобрий то, далебі, знак — коли народ покидає свої храми...
Це я до того, що майбутнє — воно, в певному сенсі, повсякчас із нами, тепер і тут: може, це взагалі всього лиш та укрита, «погашена» частина теперішньости, якої ми не вміємо до пуття розгледіти, а відтак негодні й відвернути. Тож придивляймося пильніше — поки ще є час. Поки ще можна розчути подзвін з туману...
Січень 1998 р.
Довідка про автора
Світлана Алексієвич — всесвітньовідома білоруська письменниця, творець унікального документально-художнього методу, заснованого на творчо сконцентрованих розмовах із реальними людьми. Її книги перекладено на понад двадцять мов. Лауреат багатьох літературних премій, зокрема премії Курта Тухольського (Шведський ПЕН)«За мужність і гідність у літературі», премії Андрія Синявського «За шляхетність у літературі», російської незалежної премії «Тріумф», лейпцизької премії «За європейське порозуміння-98» та премії Гердера. 2015 р. стала лауреатом Нобелівської премії в галузі літератури «за багатоголосу творчість, яка є пам’ятником стражданню та мужності у наш час».
2000 р. під тиском режиму Аляксандра Лукашенка виїхала з Білорусі, жила в Італії, Німеччині, Франції та Швеції, 2013 р. повернулася до Мінська.
Народилася 31 травня 1948 р. в Івано-Франківську (батько — білорус, мати — українка), згодом родина перебралася в Білорусь, батьки працювали вчителями в сільській школі. Здобула освіту в Білоруському державному університеті в Мінську, працювала кореспондентом, писала в жанрах оповідання, публіцистики, репортажу. Вчителем називала Алеся Адамовича, відомого білоруського письменника, розробника нового для білоруської літератури жанру, назву якого він формулював як «соборний роман», «роман-ораторія», «роман-свідчення», «народ, що повідає сам про себе», «епічно-хорова проза».