То хто ж із нас первинніший, тривкіший і вічніший на землі — ми чи вони? Нам би в них учитись, як виживати... І як жити...
— Збіглися дві катастрофи: соціальна — у нас перед очима розвалився Радянський Союз, пішов під воду гігантський соціалістичний материк, і космічна — Чорнобиль. Два глобальні вибухи. І перший — ближчий, зрозуміліший. Люди заклопотані повсякденням, побутом: за що купити, куди поїхати? У що вірити? Під які знамена знову стати, а чи треба вчитися жити для себе, власним життям?
Цього другого не знаємо, не вміємо, бо ще ніколи так не жили. Це безпосередні пережиття всіх і кожного. А про Чорнобиль і воліли б забути, бо свідомість перед ним капітулювала. Катастрофа свідомости. Світ наших уявлень і цінностей завалився. Якби ми перемогли Чорнобиль чи бодай зрозуміли його сповна, то думали й писали б про нього більше. А так — живемо в одному світі, а свідомість існує в іншому. Реальність вислизає, не втискається в людину.
— Так... За реальністю не вженешся...
— Один приклад... Досі користаємося старими словами: «далеко-близько», «свої-чужі»... Але що значить далеко чи близько після Чорнобиля, коли вже на четверту добу чорнобильські хмари сунули над Африкою й Китаєм? Земля виявилася така маленька, це не та земля, що була в Колумбову пору. Безмежна. Тепер у нас з’явилося інше відчуття простору. Живемо в збанкрутілому просторі. І ще... За останні сто років людина стала жити більше, але все одно її терміни жалюгідно нікчемні поряд із життям радіонуклідів, що оселилися на нашій землі. Багато з них житимуть тисячоліття. Нам і не зазирнути в таку далечінь! Поруч із ними переживаєш інше відчуття часу. І це все — Чорнобиль. Його сліди. Те саме відбувається з нашим ставленням до минулого, фантастики, знань... Минуле виявилося безпорадним, зі знань заціліло хіба знання про наше незнання. Відбувається перебудова почуттів... Тепер часто замість звичайних потішань лікар каже жінці про її вмирущого чоловіка: «Підходити близько не можна! Цілувати не можна! Гладити не можна!» Це вже не кохана людина, а об’єкт, призначений для дезактивувації. Тут і Шекспір відступає. І великий Данте. Питання: підійти — не підійти? Цілувати — не цілувати? Одна з моїх героїнь (якраз на той час вагітна) підійшла й цілувала, і не покинула чоловіка до самої його смерти. За це вона заплатила власним здоров’ям і життям їхньої маленької дитини. Ну а як було вибирати між любов’ю і смертю? Між минулим — і незнаним теперішнім? А хто візьме на себе сміливість і засудить тих жінок і матерів, котрі не висиджували біля своїх умирущих чоловіків та синів? Біля радіоактивних об’єктів... У їхньому світі й любов перемінилась. І смерть.
Усе перемінилося, крім нас. — Щоб подія стала історією, треба бодай п’ятдесят років. А тут доводиться йти по гарячих слідах...
— Зона... Окремий світ... Інакший серед усієї решти землі... Спершу її вигадали фантасти, але література відступилась перед реальністю. Ми вже не можемо, як герої Чехова, вірити: за сто років людина буде прекрасною! Життя стане прекрасним!! Це майбутнє ми втратили. За сто років був сталінський Ґулаґ, Освенцім, Чорнобиль... І вересень у Нью-Йорку... Неясно, як це розташувалося і як втулилося в життя одного покоління, у його обсяг. Наприклад, життя мого батька, котрому зараз вісімдесят три роки? Людина вижила!?
Доля — життя одної людини, історія — життя нас усіх. Я хочу розповісти історію в такий спосіб, щоб не випустити з уваги долю... Одної людини...
— Найдужче в Чорнобилі запам’ятовується життя «після всього»: речі без людини, пейзажі без людини. Дорога в нікуди, дроти в нікуди. Нема-нема — та й подумаєш, що це — минуле чи майбутнє?
— Іноді мені здавалося, наче я нотую майбутнє...
Розділ перший
ЗЕМЛЯ МЕРЦІВ
Монолог про те, навіщо люди згадують
«У мене також є питання... Сам я на нього відповісти не можу...
Але ви взялися про те писати... Про те? А я б волів, щоб про мене того не знали. Що я там пережив... З одного боку — кортить відкритися, виговоритися, з другого — відчуваю, як оголююсь, а цього б мені не хотілося...