Пригадуєте, у Толстого? П’єр Безухов такий приголомшений по війні, що йому здається — і він, і цілий світ перемінилися назавжди. Але минає трохи часу, й він помічає за собою, що знову так само лає машталіра, так само бурчить. Навіщо тоді люди згадують? Щоб відновити істину? Правду? Визволитися й забути? Розуміють, що вони учасники грандіозної події? Чи шукають у минулому прихистку? І це при тому, що спогади — штука крихка, ефемерна, це не точні знання, а здогад людини про себе. Ще не знання, почуття тільки.
Мої почуття... Я мучився, порпався в пам’яті й згадав...
Найстрашніше зі мною було в дитинстві... Це — війна...
Пам’ятаю, як ми, дітлашня, гралися в «тата-мами»: роздягали малюків і клали їх одне на одного... То були перші діти, народжені по війні. Ціле село знало, які вони слова вже вимовляють, коли почали ходити, бо за війну дітей забули. Ми чекали на появу життя. «У тата-мами» — так називалася наша забава. Ми хотіли побачити появу життя... А самим було років по вісім — десять...
Я бачив, як жінка сама себе вбивала. В кущах біля річки. Брала цеглину й гамселила себе по голові. Вона була вагітна од поліцая, якого все село ненавиділо. Ще хлопчиком я бачив, як родяться кошенята. Помагав матері тягнути теля з корови, водив нашу свиню до кабана... Пам’ятаю... Пам’ятаю, як привезли вбитого батька, на ньому був светр, якого мама сама сплела, батька, видать, розстріляли з кулемета чи автомата, і щось криваве просто ошматтям вилазило з цього светра. Він лежав на нашому єдиному ліжку, більше його покласти не було куди. Потім його поховали перед хатою. І земля не пух, а важенна глина. З-під бурякових грядок. Кругом ішли бої... На вулиці лежали вбиті коні й люди...
Для мене це настільки заказані спогади, що я не говорив про них уголос...
Тоді я сприймав смерть так само, як народження. У мене було десь однакове почуття, коли з’явилося теля з корови... Кошенята з’являлися. І коли жінка в кущах себе вбивала... Чомусь це здавалося тим самим, тотожним. Народження й смерть...
Пам’ятаю з дитинства, як пахне в хаті, коли колють кабана... Ви мене тільки зачепили, а я вже падаю, падаю туди. В кошмар... У страхіття... Лечу...
Ще пам’ятаю, як нас, малих, жінки брали з собою до лазні. І у всіх жінок, і в моєї матері так само, випадали матиці (ми це вже розуміли), вони їх підв’язували ганчірками. Я це бачив... Матиці випадали од тяжкої праці. Чоловіків не було, їх на фронті, в партизанах перебили, коней теж не було, жінки тягли плуги на собі. Переорювали власні городи, колгоспні поля. Коли я виріс і мав стосунок із жінкою, я це згадав... Те, що в лазні бачив...
Хотів забути. Все забути. Забував... Я гадав, що все найстрашніше зі мною вже відбулося... Це — війна. І я захищений, тепер захищений. Своїм знанням, тим, що там... тоді... пережив... Але...
Я поїхав у чорнобильську зону... Багато разів уже був там. І там збагнув, що я безборонний. Я не розумію... І я розпадаюсь від цієї свої безпорадности. Від того, що не впізнаю світу, в якому все перемінилося. Навіть зло інакше. Минуле мене більше не захищає... Не заспокоює... У ньому немає відповідей... Завжди вони були раніше, а нині нема. Мене руйнує майбутнє, а не минуле. (Замислюється).
Навіщо люди згадують? Моє питання... Але я побалакав з вами, щось проговорив словами... І щось зрозумів... Я вже не такий самотній. А як воно в інших?»
Петро С., психолог
Монолог про те, що можна поговорити і з живими, і з мертвими
«Вночі вовк у двір зайшов... У вікно глянула — стоїть і очима світить. Фарами...
Я до всього привична. Сім год живу сама, сім год, як люде поїхали... Вночі, бува, сиджу, покіль не висвітлить, і думаю, думаю. І сьогодні цілу ніч на ліжкові гаком просиділа, а там вийшла поглядіть, яке сонійко. Що я вам скажу? Найсправедливша на світі — смерть. Ніхто ще не одкупився. Земля всіх приньмає — і добрих, і злих, і грішників. А больш справедливости на сім світі нема. Я тяжко й чесно ввесь вік робила. По совісти жила. А мені справедливости не випадало. Бог десь ділив, покіль до мене черга дійшла — нічого вже в нього не зосталося мені дать. Молодий може вмерти, а старий мусить... Ніхто не безсмертний — ні цар, ні купець... Попервах я людей ждала, думала — всі вернуться. Ніхто на безвік не їхав, на час виїздили. А тепера смерти жду... Померти не трудно, а страшно. Церкви нема, і батюшка не приїздить... Нема мені до кого свої гріхи віднести...