— А я помирать не боюся. Ніхто двічі не живе. І лист облітає, і дерево падає.
— Молодиці, не плачте! У передовиках усі годи ходили. Стахановки. Сталіна пережили. Войну! Якби не сміялись да не тішились, то давно би повісились. Знацця, гомонять дві чорнобильські жінці. Одна: «Чула, у нас тепера у всіх білокров’я?» Друга: «Єрунда! Я вчора пальця порізала, дак кров текла червона».
— У ріднім краю, як в раю. А на чужині й сонце не так світить.
— А моя мама колись мене навчила, що возьми іконку да й переверни її, щоб вона так три дні провисіла. Дак де б не була, безпремінно додому вернешся. У мене було дві корови, п’ятеро свиней, гуси, кури. Собака. Голову в руки схоплю й ходжу по саду. А яблук же, яблук скільки! Пропало все, тьху, пропало!
— Помила хату, піч побілила... Треба оставить хліб на столі й сіль, миску й три ложечки. Стільки ложок, скільки душ у хаті... Все, щоб вернуться...
— А гребінці в курей були чорні, не червоні. Радіяція. І сир не вдавався. Місяць жили без сиру. Молоко не скисало, в порошок зверталося, білий порошок. Радіяція...
— Ця радіяція в мене на вгороді була. Город весь побілів, білейкий-білейкий, мов чимсь посиланий. Кавалочками якимись... Я думала, може, з лісу чогось нанесло. Вітер насипав.
— Не хотіли ми їхать. Ой не хотіли! Дядьки випивши. Під колеса кидались. Начальство ходило по хатах і кожного вговорювало. Наказ: «Майна не брать!»
— Худоба три дні не поєна. Не годована. На убой! Приїхав кореспондент із газети: «Як настроєніє? Як діла?» П’яні доярки його трохи не вбили.
— Голова з солдатами крутяться круг меї хати... Полохають: «Виходь, а то підпалимо! Анум сюди каністру з бензином!» Забігала — то рушника вхоплю, то подушку...
— От ви скажіть по науці, як дєйствує та радіяція? Кажіть правду, нам все одно скоро помирать.
— А що ви думаєте, в Мінську її нема, раз вона невидима?
— Привіз онук песика... Назвали Радій, бо живемо в ра-діяції. І де той мій Радій подівся, то все при ногах? Боюсь, побіжить за село, вовки з’їдять. Буду сама.
— А в війну цілу ніч орудія стукають-стукають. Тнуть-тнуть. Ми земляночку в лісі видовбали. Бомблять і бомблять. Усе чисто спалили, сказати б хати, а то й город, і вишеньки погоріли.
Тільки б війни не було... Як я її боюся!
— В армянського радіо питають: «Чи можна їсти чорнобильські яблука?» Відповідь: «Можна, тільки недогризки глибоко в землю закопувать». Друге питання: «Скільки буде сім помножить на сім?» Відповідь: «Та тобі всяк чорнобилець на пальцях пощитає». Ха-ха-ха...
— Дали нам новий домок. Кам’яний. Дак, повірите, за сім год ні одного цвяха не забили. Чужина! Все чуже. Мій хазяїн плакав і плакав. Тиждень робить у колгоспі на тракторі, жде неділі, а в неділю ляже до стіни й плаче.
— Більш нас ніхто не одурить, нікуди ми зі свого місця не рушимося. Магазину нема, лікарні нема. Світла нема. Сидимо при карасіновій лампі да при скіпці. А нам добре! Ми — вдома.
— У городі невістка ходила за мною по квартирі зі стиркою й витирала — ручку одвірню, стільця... А все за мої гроші купляне, вся мебля й машина «Жигулі». Гроші кончились — і не треба мами.
— Гроші наші діти забрали. А що зосталось, інфляція з’їла. То, що нам оддали за хазяйство, за хати. За яблуньки.
— А нам все одно весело... У армянського радіо питають: «Що таке радіоняня?» — «Це — бабця з Чорнобиля». Ха-ха-ха...
— Два тижні йшла я пішки... І коровку свою вела... Люди в хату не пускали. У лісі ночувала.
— Бояться нас. Заразні, кажуть. За що Бог покарав? Затівався? Живемо не по-людськи, не по Божому закону. Мордуєм одне одного. Дак за теє.
— Мої внуки літом приїжджали. Перві годи не їхали, теж боялися. А тепера навідуються, продукти вже беруть, усе пакують, що даси. «Бабушка, — питалися, — а читала ти книжку про Робінзона?» Жив сам, так, як і ми. Без людей. Я з собою півмішка сірників привезла... Сокиру, заступа... А тепера в мене сало, яйця, молоко — все своє. Одне що — цукру не посієш. Землі тут — скільки хочеш! Хоч сто гектарів заорюй. А власті ніякої. Тут чоловіку ніхто не перешкоджає. Начальства нема... Ми — свобідні.
— Із нами й коти вернулися. І собаки. Вертали разом. Солдати нас не пускали. Омоновці. Дак ми вночі... Лісними стежками... Партизанськими...
— Нічого од держави нам не треба. Все самі виробляєм. Не займайте тільки нас! Ні магазина не тра’ ні автобуса. По хліб і сіль ходимо пішки за двадцять кілометрів... Ми самі собі.
— Табором вернули. Три сем’ї... А тут усе розграбовано: піч розбили, вікна, двері познімали. Долівки. Лампочки, виключателі, розетки — все викрутили. Нічого живого. Оцими-о руками все заново, оцими руками. Аякже!