— Одно, що маю, то коровка. Пішла б і оддала, тільки щоб війни не було. Як я її боюся!
— І зозуля кує, сороки скрекочуть. Косулі бігають. А чи будуть вони дальше вестись, ніхто не скаже. Рано глянула в сад — веприки порили. Дики. Людей можна переселить, а лося й кабана не. І вода границь не тримається, іде собі по землі, під землею...
Хата не може без людини. І звірю людини треба. Усі людини шукають. Бусол прилетів... Жучок виліз. Усім радію.
— Болить, жіночки... Ой як мені болить! Тра’ тихо... Домовину несуть тихо... Обережно... Щоб не стукнуть об двері чи ліжко, не зачепить ні об що, не вдарить. Ато біда — жди нового небіжчика. Пом’яни, Боже, душечку їхню. І царство їм небесне! А де хоронять, там і голосять. Тут у нас кругом — гробки. Все — гробки... Самоскиди гудуть. Бульдозери. Хати падають... Похоронщики орудують і орудують... Закопали школу, сільраду, баню... Той самий світ, да люде вже не ті. Одно не знаю, чи єсть у чоловіка душа? Яка вона? І де вони всі на тім світі вміщаються?
Два дні дід помирав, за піччю причаюся й стережу: як вона з нього вилітать буде? Пішла корову доїть... Ускочила в хату... Кличу... Лежить із очима розплющеними... Полетіла душа... Чи й не було нічого? Як же тоді стрінемося?
— Каже батюшка, обіщає, що ми — безсмертні. Молимося. Господи, дай нам сили витримати втому нашого життя...
Монолог про те, що знайдеш дощового черв’яка, і курка тішиться, а те, що в баняку кипить, теж не вічне
«Перший страх...
Перший страх із неба впав... По воді плив... А декотрі люде, да й багато хто, спокійні були, як камінь. Хрестом побожусь! Дядьки, хто старший, вип’ють: «Ми до Берліна дойшли й перемогли». Скажуть, як до стіни приклеять... Переможці! З медалями.
Перший страх був... Рано в саду й на городі знаходили ми задушених кротів. Хто їх душив? Зазвичай вони на світ із-під землі не вилазять. Щось їх гнало. Хрестом побожусь!
Син дзвонить із Гомеля:
— А хрущі літають?
— Хрущів нема, геть і личинок десь не видко. Поховалися.
— А дощові черв’яки єсть?
— Найдеш дощового черв’яка, курка тішиться. І їх нема.
— Перша прикмета: де нема хрущів і дощових черв’яків — там сильна радіація.
— Що таке радіація?
— Мамо, це смерть така. Умовте тата виїхать. У нас перебудете.
— Дак ми ж город не засадили...
Були б усі розумні, дак хто б дурнем зостався. Горить — ну горить. Пожар — діло минуще, ніхто під ту пору не боявся. Атома не знали. Хрестом побожусь! А жили в атомної станції під боком, навпростець — тридцять кілометрів, а по шосей-ці — сорок. Довольні були дуже. Купив квитка й поїхав. Снаб-женіє в них московське — ковбаса дешева, завсігди м’ясо в магазинах. На вибір. Добренні часи були!
А тепер сам страх... Мелють, наче жаби й мошки остануться, а люде нє. Життя без людей останеться. Мелють казку з приказкою. А, дурний, хто їх любить! Але не бува байки без правди... Стара це вже пісня...
Радіо вмикну. Страхають і страхають нас радіацією. А нам при радіації стало лучче жить. Хрестом побожусь! Ти-но глянь: завезли апельсини, три сорти ковбаси, прошу дуже... У селі! Мої внуки півсвіту об’їхали. Менша дівчинка вернулася з Франції, це ж колись Наполеон звідтам наступав... «Бабушка, я бачила ананас!» Другого внука... Братіка її в Берлін на лічення брали... Це туди, звідкіль Гітлер на нас пер... На танках... Новий світ тепер... Усе інакше... Радіація ця винувата, чи хто? А яка вона? Може, в кіно де показували? Ви бачили? Біла, чи яка вона? Яка на колір? Одні кажуть, що без кольору й запаху, а інші, що чорна. Як земля! А якщо без кольору, то як Бог. Бог усюди, а ніхто не бачить. Страхають! А яблука в саду висять і лист на деревах, бульба в полі... Я собі так гадаю, що ніякого Чорнобиля нема, вигадали... Одурили людей... Сестра моя зі своїм хлопом поїхали... Недалеко тут, за двадцять кілометрів. Два місяці там пожили, біжить до них сусідка: «Од вашої корови радіація перелізла на мою. Корова падає». — «Та як вона перелізе?» — «Вона в повітрі літає, як пил. Летка». Казки! Казки з приказкою... А це бувальщина... У діда мого бджоли, стояло п’ять вуликів. То вони три дні не вилітали, ані одна. Сиділи в уликах. Перечікували. Дід по двору гасає: що за напасть така? Що за холєра? Щось у природі зробилося. А їхня система, як потім, уже час пройшов, роз’яснив нам сусід, учитель, лучча за нашу, розумніша, то вони зразу почули. Радіо, газети ще мовчали, а бджоли вже знали. На четвертий день тільки вилетіли. Оси... Були в нас оси, осине гніздо над ґанком, ніхто не займав, а тут їх уранці нема, ні живих, ні мертвих. Вернулися за шість літ. Радіація... Вона й людей страшить, і звірів... І птиць... І навіть дереву страшно, тільки що воно німе. Не скаже. А колорадські жуки лазять, як лазили, їдять нашу бульбочку, зжирають до листочка, вони до отрути привишні. Отак і ми.