Та як подумаю — в кажній хаті хтось помер... Та друга вулиця, по той бік річки... Там усі жінки тепер без хлопів, нема чоловіків, повмирали чоловіки. На нашій вулиці мій дід живе, і там ще один. Чоловіків Бог забирає раніше. В чім причина? Ніхто вам не переведе, ніхто не знає того секрету. А здумати: осталися б самі чоловіки, без жінок — теж негаразд. П’ють, моя любонько, п’ють. Від туги п’ють. Кому вмирать охота? Як людина вмирає — така туга! Не втішитися. Ніхто не може нічим утішить. П’ють і балакають... Мусують... Оце щоб випить, сміяться і бац! — нема. Усі мріють про легку смерть. Як же її заслужити? Душа — єдина жива істота. Моя ти любонько... А жінки наші всі порожні, жіноцьке в них вирізано, щитай, у кожної третьої. І в молодих, і в старих... Не всі вспіли народить... Як здумаю... Пройшло, як і не було...
А що я вам добавлю? Треба жить... Больш нічого...
А то ще... Раніше ми самі били масло, сметану, ставили сир. Варили молошну затірку. Чи таке в городі їдять? Заливаєш муку водою й мішаєш, робляться рвані куснички тіста, тогді ти їх у каструлю з киплячою водою. Повариш і забілюєш молоком. Наша мама показувала й навчала: «І ви, діти, навчіться так. А я навчилася од свеї мами». Пили березовий і кленовий сік — березовик і кленовик. Квасолю в стручках парили в баняках у великій печі. Варили кисіль із журавлини... А у війну кропиву збирали, лободу, інші трави... З голоду пухли, ну не вмирали. Ягоди в лісі, гриби... А тепера така жисть, що все це порушилось. Думалось нам, що то нерушиме, завжди було й буде так. І те, що в баняку кипить, вічне. Зроду б я не повірила, що воно одміниться. А воно ж так... Молока — не можна, бобових — не можна... Гриби, ягоди не дозволяють... М’ясо велять вимочувать три годині. І з бульби двічі воду зливать, коли вариш. Але з Богом биться не будеш... Треба жить...
Страхають, що й води нашої не можна пить. Та як ти без води? В кажнім чоловіку вода єсть. Нікого нема без води. Воду і в камені найдеш. Ну, то ж вода, може, вона вічна? Все життя з неї... У кого спитать? Ніхто не скаже. А Богові моляться, в нього не питають. То треба жить...
Он і жито зійшло... Добре жито...»
Анна Петрівна Бадаєва,
самосел
Монолог про пісню без слів
«Я вам у ніженьки поклонюся... Попрошу...
Найдіть нам Анну Сушко... Вона в нас у селі жила... У селі Кожушки... Прізвище — Анна Сушко... Я вам усі прикмети назву, а ви напечатайте. У неї горб, німа змалечку... Жила сама... Шістдесят год... Під час переселення її забрали на машині швидкої допомоги й вивезли в невідомому напрямку. Грамоти вона не вчилася, тому ніякого листа ми від неї не мали. Самотніх і хворих зселяли в притулки. Ховали. Але ніхто не знає адреси... Напечатайте...
Жаліли ми її всім селом. Виходжували, як малу дитину. Хто дров нарубає, хто молока принесе. Хто посидить увечері в хаті... Піч розтопить... Два роки, як ми, по чужих кутках потинявшись, вернули в рідні хати. І їй перекажіть, що її хата ціла. Дах єсть, вікна. Що побито й розорено, гуртом відновимо. Дайте нам тільки адресу, де вона живе да бідує, поїдемо й заберемо. Привеземо назад. Щоб вона не вмерла з туги... Я вам у ніженьки поклонюся... Невинна душа мучиться в чужім світі...
Єсть іще одна прикмета... Я забула... Коли їй щось болить, вона пісню заводить. Без слів. Самим голосом. А говорить вона не може... Коли болить, тягне голосом: а-а-а... Жаліється...
А-а-а...»
Марія Волчок,
сусідка
Три монологи про давній страх і про те, чому один чоловік мовчав, коли говорили жінки
Родина К-вих. Мати й дочка. І мужчина, який не сказав ні слова (чоловік дочки).
Дочка:
— Я на перших порах день і ніч була плакала. Хотілося плакати й говорити... Ми з Таджикистану, з Душанбе. Там — війна...
Мені про це не можна... Я дитинки сподіваюся, я вагітна. Але я вам розкажу... Заходять удень до автобуса з перевіркою паспортів... Звичайні люди, тільки що з автоматами. Поглянуть на документи й випихають із автобуса мужчин... І тут-таки, біля дверей... Стріляють. Навіть не одводячи вбік... Я зроду б сама не повірила. А я це бачила... Бачила, як вивели двох чоловіків, один зовсім молодий, красивий, він до них щось кричав. По-таджицьки, по-російськи... Кричав, що в нього жінка недавно народила, що троє малих дітей дома. А вони тільки сміялись, теж молоді, зовсім молоді. Звичайні люди, тільки що з автоматами. Він упав... Він їм кросовки цілував... Усі мовчали, весь автобус. Тільки-но від’їхали: та-та-та... Боялась озирнутися. (Плаче).