Мені про це не можна... Я дитинки сподіваюся... Але я вам розкажу... За одне прошу: не називайте мого прізвища, а ім’я — Світлана. У нас там родичі лишилися... Їх уб’ють... Я раніше думала, що в нас уже ніколи війни не буде. Велика країна, найдорожча. Найдужча! Раніше нам казали, у радянській країні, що ми вбого живемо, скромно, тому що була велика війна, народ натерпівся, зате тепер у нас могутня армія, нас ніхто не зачепить. Не поборе! А ми стали стріляти одне в одного... Тепер не така війна, як колись. Ту війну наш дід згадував, він до Німеччини дійшов... До Берліна... Тепер сусід стріляє в сусіда, хлопчики до школи разом ходили — і вони одне одного вбивають, ґвалтують дівчаток, із якими в школі разом сиділи. Всі побожеволіли...
Наші чоловіки мовчать. Мужчини мовчать, вони вам нічого не скажуть. Їм кричали вслід, що вони, як жінки, втікають. Боягузи! Вітчизну зраджують. А в чому їхня вина? Хіба то вина, коли не можеш стріляти? Не хочеш. У мене чоловік — таджик, він мусив іти на війну й убивати. А він: «Їдьмо-їдьмо. Я не хочу на війну. Не треба мені автомата». Він любить столярувати, за кіньми ходити. Він не хоче стріляти. У нього душа така... Полювати теж не любить... Там його земля, говорять його мовою, а він поїхав. Тому що не хоче вбивати іншого таджика, такого, як сам. Знайомого йому чоловіка, чоловіка, який нічим його не скривдив... Там він навіть телевізора не слухав... Затуляв вуха... Але йому тут самітно, там рідні брати воюють, одного вже вбили. Там його мати живе. Сестри. Їхали ми сюди душанбинським поїздом, шибок нема, холоднеча, не топлять, стріляти не стріляли, але по дорозі в вікна каміння кидали, шибки били: «Рускі, забирайтесь! Окупанти! Годі нас грабувати!» А він же таджик, і він усе це чув. І діти наші чули. Дівчинка наша в перший клас ходила, закохалася в хлопчика. Таджика. Приходить зі школи: «Мамо, а хто я — таджичка чи руска?» їй не поясниш...
Мені про це не можна... Але я вам розкажу... У них памірські таджики воюють із кулябськими таджиками. Вони всі таджики, у них той самий Коран, та сама віра, але кулябці вбивають памірців, а памірці вбивають кулябців. Спочатку вони на майдані сходилися, кричали, молилися. Я хотіла зрозуміти, я й собі туди пішла. Спитала в дідів: «Проти кого ви виступаєте?» Вони відповіли: «Проти парламенту. Нам сказали, що то дуже лихий чоловік — Парламент». Потім майдан спорожнів і стали стріляти. Якось одразу зробилась інша країна, незнайома. Схід! А перед тим нам здавалося, ніби живемо на своїй землі. За радянськими законами. Там стільки російських могил лишилося, а нема кому на них плакати... Худобу пасуть на російських цвинтарях... Кіз... Російські старики по смітниках лазять, нишпорять...
Працювала я в пологовому будинку, медсестрою. Нічне чергування. Жінка родить, тяжко родить, кричить... Вбігає санітарка. У нестерильних рукавичках, нестерильному халаті... Що таке? Що!! Щоб у такому вигляді та в пологову залу?! «Дівчата, бандити!» А вони в чорних масках, озброєні. І зразу до нас: «Давай наркотики! Давай спирт!» — «Нема наркотиків, нема спирту!» Лікаря до стінки — давай! І тут жінка, котра родила, полегшено закричала. Радісно. І дитинка заплакала, тіль-тіль з’явилася... Я над нею схилилася, я навіть не запам’ятала, хто то був — хлопчик чи дівчинка? Воно ще ні імені не має, нічого. І ці бандити до нас: хто вона — памірка чи кулябка? Не хлопчик чи дівчинка, а памірка чи кулябка? Ми мовчимо... А ті репетують: «Хто вона?!» Ми мовчимо. Тоді вони хапають те дитинча, воно, може, хвилин п’ять-десять усього й побуло на цім світі, і жбурляють у вікно... Я медсестра, я не раз бачила, як помирають діти... А тут... Мало серце з грудей не вилетіло... Мені не можна цього згадувати... (Знов починає плакати).
Після цього випадку... У мене екзема на руках висипала. Вени понабрякали... І така байдужість до всього, не хотілося вставати з ліжка... Підійду до лікарні й назад завертаю. А я сама вже дитинки сподівалась... Як жити? Як там родити? Приїхали сюди... У Білорусь. Наровля — тихе містечко, маленьке. І більше не питайте... Не займайте мене... (Замовкає). Чекайте... Хочу, щоб ви знали... Я Бога не боюся... Я людей боюся... Ми на перших порах питали: «Де у вас радіація?» — «Де стоїте, там і радіація». Так це ж усенька земля?! (Втирає сльози). Люди поїхали... Їм страшно...