Уся живина — на чотирьох ногах, у землю дивиться й до землі тяжить. Один чоловік на землі стоїть, а руками й головою до неба спинається. До молитви... До Бога... Бабця в церкві молиться: «Все нам по гріхах наших». Але ні вчений, ні інженер чи воєнний до того не признаються. Вони собі гадають: «Мені нема в чім каятися. Чого я мушу каятися?» Так-то...
Молюсь я просто... Читаю подумки... Господи, воззвах мене! Вчуй! Тільки в злі людина мудрована. Та яка ж вона проста й доступна в нехитрих словах любови. Слово геть і в філософів приблизне щодо думки, ними пережитої. Слово тільки в молитві, в молитовній думці абсолютно тотожне тому, що в душі. Я фізично це відчуваю. Господи, воззвах мене! Вчуй!
І людина теж...
Я боюся людини. І завжди хочу зустріти. Добру людину. Так-то... Тут або бандити живуть, ховаються, або такий, як я... Мученик...
Яке там прізвище? Паспорта нема в мене. Забрала міліція. Били: «Чого шляєшся?» — «Я не шляюсь — я каюсь». Ще дужче били. По голові... Так що напишіть: раб Божий Миколай...
Тепер — вільний чоловік...»
Солдатський хор
Артем Бахтіяров, рядовий, Олег Леонтійович Воробей, ліквідатор, Василь Йосипович Гусинович, водій-розвідник, Геннадій Вікторович Деменьов, міліціонер, Віталій Борисович Карбалевич, ліквідатор, Валентин Комков, водій, рядовий, Едуард Борисович Коротков, вертольотчик, Ігор Литвин, ліквідатор, Іван Олександрович Лукашук, рядовий, Олександр Іванович Михалевич, дозиметрист, Олег Леонідович Павлов, майор, вертольотчик, Анатолій Борисович Рибак, командир роти охорони, Віктор Санько, рядовий, Григорій Миколайович Хворост, ліквідатор, Олександр Васильович Шинкевич, міліціонер, Володимир Петрович Швед, капітан, Олександр Михайлович Ясинський, міліціонер.
«Наш полк підняли по тривозі... Довго їхали. Нічого конкретного ніхто не казав. Тільки в Москві на Білоруському вокзалі оголосили, куди нас везуть. Один хлопець, здається, з Ленінграда, запротестував: «Я хочу жити». Йому пригрозили трибуналом. Командир так і сказав перед лавою: «У тюрму підеш або під розстріл». У мене інші були почуття, все навпаки. Хотілося чогось героїчного. Випробувати свій характер. Може, дітвацький порив? Але таких, як я, виявилось більше, у нас служили хлопці з цілого Союзу. Росіяни, українці, казахи, вірмени... Було тривожно й чогось весело.
Ну, привезли нас... Привезли на саму станцію. Дали білого халата й білу шапочку. Марльову пов’язку. Чистили територію. День вигрібали, шкребли внизу, день — нагорі, на даху реактора. Всюди з лопатою. Тих, хто піднімався нагору, «буслами» звали. Роботи не витримували, техніка казилась. А ми працювали. Бувало — кров із вух текла, з носа. Дерло в горлі. Різало в очах. Постійно чувся у вухах монотонний звук. Хотілося пити, а апетиту не було. Фіззарядку забороняли, щоб радіацією зайвий раз не дихати. А їздили на роботу в кузовах відкритих машин. Але добре працювали. І дуже горді з того були...»
«В’їхали ми... Стояв знак «Запретная зона». Я не був на війні, але відчуття чогось знайомого... Звідкись із пам’яті... Звідки? Щось пов’язане зі смертю...
На дорогах стрічали здичавілих собак, котів. Часом вони поводилися дивно, не впізнавали людей, тікали од нас. Я не розумів, що з ними, поки нам не звеліли їх одстрілювать... Хати опечатані, колгоспна техніка кругом кинута... Цікаво глянуть. Нікого нема, тільки ми, міліція, патрулюєм. Заходиш у хату — фотографії висять, а людей нема. Документи валяються: комсомольські білети, посвідки, похвальні грамоти... В одній хаті взяли телевізора до часу, напрокат, але щоб хто додому що брав, не помічав я. По-перше, було відчуття, наче люди от-от вернуться... По-друге, це... щось пов’язане зі смертю...
Їздили під блок, під самий реактор. Фотографуваться... Хотілося дома похвалиться... Страх був, і в той сам час інтерес нездоланний: що ж це воно таке? Як я, дак відмовивсь, у мене жінка молода, не наваживсь, а хлопці випивали по двісті грам і їхали... Так... (Помовчав). Повернулися живі — значить, усе нормально.
Заступав на нічне чергування... Патрулюємо... Ясний місяць. Ліхтар такий висить. Сільська вулиця... Жодної людини... Попервах іще світло горіло в будинках, потім світло відключили. Їдемо — з дверей школи нам навперейми мчить дикий кабан. Чи лисиця. Звірі жили в хатах, школах, клубах. А там висіли плакати: «Наша цель — счастье всего человечества», «Победит мировой пролетариат», «Идеи Ленина — будут жить вечно». У колгоспних конторах — червоні прапори, новенькі вимпели, стоси грамот із тисненими профілями вождів. Усюди воєнні пам’ятники... Інших пам’ятників не бачив. Нашвидкуруч зліплені будинки, сірі бетонні корівники, іржаві силосні башти... І знову — маленькі й великі Кургани Слави... «І це наше життя? — питав я себе, подивившись на все іншими очима. — Це ми так живемо?» Наче войовниче плем’я знялося з тимчасового постою... Кудись подалось...