У самій лише Білорусі в списках ліквідаторів значиться 115493 людини. За даними Міністерства охорони здоров’я, з 1990 по 2003 рік 8553 ліквідатори померли. По дві душі на день...»
«Так починалась історія...
1986 рік... На перших шпальтах радянських і закордонних газет — репортажі про суд над винуватцями чорнобильської катастрофи...
А тепер... Уявіть порожній п’ятиповерховий будинок. Будинок без мешканців, проте з речами, меблями, одягом, скористатись якими вже ніхто й ніколи не зможе. Бо цей будинок — у Чорнобилі... Але саме в такому будинку мертвого міста давали невелику прес-конференцію для журналістів ті, кому належалося вершити суд над винуватцями атомної аварії. На найвищому рівні, у ЦК КПРС вирішили, що справу треба розглядати на місці злочину. У самому Чорнобилі. Суд відбувся в приміщенні місцевого Будинку культури. На лаві підсудних шестеро: директор атомної станції Віктор Брюханов, головний інженер Микола Фомін, заступник головного інженера Анатолій Дятлов, начальник зміни Борис Рогожкін, начальник реакторного цеху Олександр Коваленко, Інспектор Держатоменергонагляду СРСР Юрій Лаушкін.
Глядачеві місця порожні. Сидять самі журналісти. Утім, люди тут уже й не жили, місто «закрили» як «зону жорсткого радіаційного контролю». Чи не тому його й обрали місцем суду? — що менше свідків, то менше галасу. Нема телеоператорів, нема західних журналістів. Звісно, на лаві підсудних усі хотіли бачити десятки відповідальних чиновників, зокрема й московських. Відповісти мала й сучасна наука... Але погодилися на «стрілочників».
Вирок... Віктор Брюханов, Микола Фомін і Анатолій Дятлов отримали по 10 років. У решти терміни були менші. В ув’язненні Анатолій Дятлов і Юрій Лаушкін померли від наслідків сильного радіаційного опромінення. Головний інженер Микола Фомін збожеволів... А от директор станції Віктор Брюханов відбув термін покарання «від дзвінка до дзвінка» — усі десять років. Зустрічали його рідні й кілька журналістів. Подія пройшла незавваженою.
Колишній директор живе в Києві, працює звичайним клерком на одній із фірм...
Так закінчується історія...»
«...Незабаром Україна візьметься до грандіозного будівництва. Над саркофагом, що 1986 року накрив зруйнований четвертий блок Чорнобильської АЕС, з’явиться нове укриття під назвою «Арка». На цей проект 28 країн-донорів найближчим часом нададуть початкові капіталовкладення — понад 768 мільйонів доларів. Нове укриття має проіснувати вже не тридцять, а сто років. І за задумом воно набагато грандіозніше, бо його обсяг має бути достатнім для того, щоб там провадити роботи з перезахоронення відходів. Потрібен масивний фундамент: фактично належить зробити штучний скельний ґрунт із бетонних стовпів і плит. Відтак треба підготувати сховище, куди перевозитимуть радіоактивні відходи, видобуті з-під старого саркофага. Найновіше укриття буде виготовлено з високоякісної сталі, здатної витримати гамма-випромінювання. Самого лише металу знадобиться 18 тис. тон...
«Арка» стане безпрецедентною в історії людства спорудою. По-перше, вражають її масштаби — це подвійна оболонка заввишки 150 метрів. А за естетикою вона наблизиться до Ейфелевої вежі...»
За матеріалами
білоруських інтернет-газет
за 2002–2005 рр.
Самотній людський голос
«Я не знаю, про що розказувати... Про смерть чи про любов? Чи воно одне й те саме... Про що?
...Ми недавно побралися. Ще ходили по вулиці й трималися за руки, навіть до магазину йдучи. Завжди вдвох. Я йому казала: «Я тебе люблю». Але я ще не знала, як я його любила. Не уявляла... Жили ми в гуртожитку пожежної частини, де він служив. На другому поверсі. І там ще три молоді сім’ї, на всіх — одна кухня. А внизу, на першому поверсі, стояли машини. Це була його служба. Завжди я в курсі: де він, що з ним? Серед ночі чую якийсь шум. Крики. Виглянула в вікно. Він мене побачив: «Позачиняй кватирки й лягай спати. На станції пожежа. Я скоро буду».
Самого вибуху я не бачила. Тільки полум’я. Усе ніби світилося, ціле небо... Високе полум’я. Кіптява. Жар страшний. А його все нема й нема. Кіптява від того, що бітум горів, дах на станції бітумом був заллятий. Ходили, згадував потім, як по смолі. Вогонь збивали, а він повз. Піднімався. Скидали ногами ґрафіт, а він горів... Поїхали вони без брезентових костюмів, як були в самих сорочках, так і поїхали. Їх не попередили, їх викликали на звичайну пожежу...