Чорнобиль виніс мені мозок... Я став думати...»
«Покинутий дім... Замкнений. Кошеня у вікні. Думав, глиняне. Підходжу: живе. Об’їло всі квіти в горщиках. Герані. Як воно туди попало? Чи забули його?
На дверях записка: «Дорогий перехожий, не шукай дорогих речей. Ми їх не мали. Користайся всім, тільки не мародерствуй. Ми вернемось». На інших будинках написи різною фарбою: «Прости нас, наша хатко!» Із хатою, як із людиною, прощалися. Писали: «виїжджаємо вранці» чи «виїжджаємо ввечері», ставили число й навіть години з хвилинами. Записки дитячим почерком на аркушах із учнівського зошита: «Не бий кицьку. Щурі все поїдять». Або: «Не вбивай нашу Жульку. Вона хороша». (Заплющує очі). Я все забув... Пам’ятаю тільки, що туди поїхав, а більше нічого не пам’ятаю. Все забув... На третій рік після дембеля щось із пам’яттю сталося... Навіть лікарі не розуміють... Грошей не годен полічити — збиваюся. Тинаюся по лікарнях...
Я вже розказував чи ні? Підходиш і думаєш — хата порожня. Відкриєш — сам кіт сидить... Ну, і ці записки дитячі...»
«Призвали на службу...
А служба така: не пропускать у виселені села мєстних жителів. Стояли заслонами коло доріг, землянки строїли, патрульні вишки. Звали нас чогось «партизанами». Мирне собі життя. А ми стоїмо... Убрані по-воєнному... Селяни не розуміли, чого, скажем, не можна забрать із свого двору відро, глечика, пилку чи сокиру. Зібрати врожай. Як їм роз’ясниш? Справді: по один бік дороги солдати стоять, не пускають, а по другий корови пасуться, гудуть комбайни й збіжжя молотять. Зберуться баби й голосять: «Хлопчики, пустіте... То ж наша земля... Наші хати...» Яйця, сало несуть, самогонку...» Пустіте... Плакали за отруєною землею... Меблями... Речами...
А в нас служба така: не пускати. Бабка несе кошик яєць — конфіскувати й закопати. Здоїла корову, несе відро молока. З нею солдат. Похоронити молоко... Викопали вони потай свою бульбочку — забрати. І буряки, і цибулю, і гарбуза. Похоронити... За інструкцією... А все славно вродило, пишно. І краса навкруги. Золота осінь. У всіх були безумні обличчя. І в них, і в нас. А в газетах трубили про наш героїзм... Які ми героїчні хлопці... Комсомольці — добровольці!
А хто ми були насправді? Що ми робили? Я хотів би про це взнати... Прочитати... Хоча я сам там був...»
«Я — чоловік воєнний, мені накажуть — я мушу... Я дав присягу...
Але це не все... Героїчний порив теж був. Його виховували... Він нам вмовлявся ще зі школи. Від батьків. І там політруки виступали. Радіо, телебачення. Різні люди реагували по-різному: одні хотіли, щоб у них взяли інтерв’ю, надрукували в газеті, другі дивилися на все, як на роботу, треті... Мені траплялися такі, жили з відчуттям, наче вчиняють героїчне звершення. Беруть участь в історії. Нам добре платили, але про гроші мовби не йшлося. Зарплата моя — чотириста рублів, а там я діставав тисячу (в тих, радянських рублях). На ті часи великі гроші. Нам потім випоминали: «Грошву лопатою гребли, а вернулися — подавай вам машини, мебльові гарнітури без черги». Обидно, звісно. Тому що й героїчний порив теж був...
Перед тим, як їхати туди, страх з’явився. Ненадовго. А там страх зникав. Якби я міг побачити — цей страх... Наказ. Робота. Завдання. У мене був інтерес поглянути на реактора зверху, з вертольота: що там насправді сталося, як воно виглядає? Але це заборонялося робити. У карточку мені записали двадцять один рентґен, але я не певен, що воно справді так. Принцип був простісінький: прилітаєш у райцентр Чорнобиль (це, до речі, маленьке районне містечко, а не щось таке ґрандіозне, як я собі був вимальовував), сидить там дозиметрист, за десять-п’ятнадцять кілометрів від станції, він робив заміряння фону. Ці дані потім множились на число годин, що ми за день налітали. Але я звідти піднявся на вертольоті й полетів на реактор: туди — назад, перегон у обидва боки, сьогодні там вісімдесят рентґен, завтра сто двадцять... Вночі кручуся над реактором — дві години. Вели зйомку в інфрачервоному промінні, кусні розкиданого ґрафіту на плівці наче «засвічувались»... Удень їх не можна було побачити.
Розмовляв із ученими. Один: «Я можу оцей ваш вертоліт язиком вилизати, й нічого мені не станеться!» А другий: «Хлопці, що ж ви без захисту літаєте? Віку собі вкорочуєте? Обшивайтесь! Обклепуйтесь!» Спасіння утопаючих — діло рук самих утопаючих. Обклали сидіння свинцевими пластинами, повирізали нагрудні жилети з тонкого листового свинцю, але, виявляється, від одних променів вони захищають, від інших — ні. Лиця у всіх стали червоні, попечені, не могли голитися. Літали з ранку до ночі. Фантастичного не було нічого. Робота. Тяжка робота. Уночі сиділи коло телевізора, якраз проходив чемпіонат світу з футболу. Розмови, і про футбол, звичайно.