Білі гриби хрумтіли під колесами машин. Хіба це нормально? У річці плавали товсті й ліниві соми, уп’ятеро-вшестеро більші ніж звичайно. Хіба це нормально? Хіба...
В одному селі таки всадили за стіл... Бараняча печеня... Господар хильнув і зізнався: «Молодий баранчик. Зарізав, бо не міг на нього дивитися. Ну й потвора! Навіть їсти його не хочеться». Я — люсь шклянку самогону! Після тих слів... Господар сміється: «Ми тут адаптувалися, як колорадські жуки». Піднесли дозиметра до хати — зашкалює...»
«Десять літ пройшло... Вже так, мов і не було цього, не захворів би — забув...
Родіні треба служить! Служить Родіні — святе діло. Одержав: спідню білизну, онучі, чоботи, погони, пілотку, штани, гімнастьорку, пасок, вєщмішок. У дорогу! Дали самоскида. Возив бетон. Сиджу в кабіні й не вірю, що скло мене захищає. Чи пан, чи пропав... Пронесе... Молоді хлопці. Нежонаті. Респіраторів із собою не брали. Ба ні, одного пам’ятаю... Підстаркуватий шофер... От той завше в масці... А ми — ні. Даішники стояли без масок. Ми — в кабіні, а вони — в радіоактивній пилюзі по вісім годин стояли. Усім добряче платили: утроє зарплата плюс командировошні. Прикладалися... Горілка, знали, помічна. Найперший засіб для відновлення захисних функцій організму після радіоактивного опромінення. І стрес знімає. Недурно в війну видавали знамениті наркомовські сто грам. Звична картина: п’яний міліціонер штрафує п’яного шофера...
Не пишіть про чудеса совєтського героїзму! Бували вони... Чудеса! Тільки перш — безладдя, дуроляпство, а тоді вже чудеса. Закрить амбразуру... Груддю на пулємьот... А що в принципі не повинно буть такого наказу, про це ніхто не пише. Шпурляли нас туди, як пісок на реактор... Як лантухи з піском. Щодня вивішувавсь новий «боєвой лісток»: «работают мужествєнно і самоотвєрженно», «вистоїм і побєдім»... Називали красиво «солдатами вогню»...
Дали мені за подвиг грамоту й тисячу рублів...»
«Попервах подив... Відчуття, наче військові навчання... Гра...
Але це була справжня війна. Атомна війна. Нам невідома: що страшно, що нестрашно, чого стерегтися, чого ні? Ніхто не знав. І спитати не було в кого. Справжня евакуація... На вокзалах... Що коїлось на вокзалах? Ми помагали впихати дітей у вікна вагонів... У чергах порядок наводили... Черги за квитками в касах, за йодом під аптеками. У чергах лаялися матом і бились. Висаджували двері в горілчаних кіосках і магазинах. Розбивали, виламували залізні ґрати. Тисячі переселенців... Вони жили по клубах, школах, дитсадках. Ходили напівголодні. Гроші в усіх хутко вийшли. У магазинах усе поскуповували...
Не забуду жінок, які нам білизну прали. Пральних машин не було, про них не подумали, не завезли. Прали руками. Жінки всі літні. Руки в них — у пухирях, у струпах. Білизна ж не просто брудна, там десятки рентґен. «Хлопчики, поїжте...», «Хлопчики, поспіть...», «Хлопчики, ви ж молоденькі... Пильнуйтеся...» Жаліли нас і плакали.
Чи живі ще вони сьогодні?
Двадцять шостого квітня ми щороку збираємося, ті, хто там був. Ті, хто ще лишився. Згадуєм той час. Ти був солдатом на війні, ти був потрібен. Погане забулось, а це лишилося. Те, що без тебе не могли обійтися... Тебе потребували... Наша система, вона ж військова в принципі, прекрасно спрацьовує, коли надзвичайні обставини. Там ти, нарешті, вільний і потрібний. Свобода! І руський чоловік у такі моменти демонструє свою велич. Унікальність! Як голландці чи там німці ніколи не станемо. І не матимем ні довговічного асфальту, ні доглянутих газонів. А герої завжди найдуться!..»
«Моя історія...
Кинули клич — я пішов. Треба! Був членом партії. Комуністи, вперед! Така обстановка. Я в міліції служив. Старший сержант. Пообіцяли мені нову «звьоздочку». Це був липень вісімдесят сьомого... Треба медкомісію пройти обов’язково, але мене одправили без перевірки. Хтось там, як кажуть, одмазався, приніс довідку, що в нього виразка шлунку, і мене замість нього. Срочно. Така обстановка... (Сміється). Анекдоти вже натоді з’явилися. Вмить... Приходить чоловік додому й скаржиться жінці: «Сказали: завтра — або в Чорнобиль, або партбілет на стіл». — «Так ти ж безпартійний?» — «От я й думаю: де я їм до ранку партбілет візьму?».
Їхали як воєнні люди, а з нас на перших порах зорганізували бригаду мулярів. Аптеку мурували. У мене зразу кволість, оспалість якась. Ночами кашель. Я — до лікаря: «Усе нормально. Спека». У їдальню привозили з колгоспу м’ясо, молоко, сметану, ми їли. Лікар ні до чого не торкався. Їжу зготують, він у журналі собі одмітить, що все в нормі, а сам проби не зніме. Ми примічали. Така обстановка. Одчаяки були. Полуниці почалися. Повні улики меду...