Бережу газетну вирізку. Про оператора Леоніда Топтуно-ва, це він тої ночі чергував на станції й натиснув на червону кнопку аварійного захисту за кілька хвилин до вибуху. Вона не спрацювала... Його лікували в Москві. «Щоб урятувати, треба тіло», — розводили руками лікарі. А в нього одним-одна лишилася чиста, неопромінена плямочка — на спині. Поховали на Мітінському кладовищі. Труну вимостили зсередини фольгою. Над ним півтора метри бетонних плит зі свинцевою прокладкою. Приїде батько... Стоїть, плаче... Йдуть мимо люди: «Твій сучий син підірвав!» А він був всього лишень оператор... А поховали як пришельця з космосу.
Краще б я в Афгані згинув! Чесно скажу, навалюються такі думки. Там смерть була ділом звичайним. Зрозумілим...»
«З вертольота...
Ішов низько над землею, спостерігав... Косулі, дикі кабани... Худі, сонні. Як на сповільненій зйомці рухаються... Вони живилися травою, що там росла, і пили воду. Не розуміли — їм теж треба забиратись... Втікати разом з людьми...
Їхати — не їхати? Летіти — не летіти? Я комуніст, як я міг не летіти? Двоє штурманів відмовилося, мовляв, дружини в них молоді, дітей іще нема, їх шпетили. І край кар’єрі! Був іще й чоловічий суд. Суд чести. Це, розумієте, азарт — він не зміг, а я піду. Тепер-то я інакше думаю... Після дев’яти операцій і двох інфарктів... Тепер я нікого не суджу, я їх розумію. Молоді хлопці. Але сам усе одно би полетів, це точно. Він не зміг, а я — піду! Мужське...
Згори... З висоти... Вражала кількість техніки: важкі вертольоти, середні вертольоти... Мі-24 — це бойовий вертоліт. Що можна було робити на бойовому вертольоті в Чорнобилі? Або на воєнному винищувачі МіГ-2? Льотчики... Молоді хлопці... Стоять у лісі коло реактора, хапають рентґени. Наказ! Воєнний наказ! Але нащо було посилати туди таку кількість людей, опромінювати? Навіщо?! (Зривається на крик). Спеціалісти були потрібні, а не людський матеріал. Згори... Видно... Зруйнована будівля, гори обваленого мотлоху... І гігантська кількість маленьких людських фігурок. Стояв якийсь бундесівський кран, але мертвий, трохи по даху пройшов і здох. Роботи вмирали... Наші роботи, академіка Лукачова, сконструйовані для досліджень на Марсі... Японський робот, зовні схожий на людину... Але... У них, видно, згоряла вся начинка од високої радіації. Солдатики в Гумових костюмах, у Гумових рукавичках бігали... Такі маленькі, якщо дивитися з неба...
Я все запам’ятовував... Я думав, що розповім синові... А приїхав: «Тату, що там?» — «Війна». Я не знайшов власних слів...»
Розділ другий
ВІНЕЦЬ ТВОРІННЯ
Монолог про давні пророцтва
«Моя дівчинка, вона не така, як усі... От вона підросте, і спитається в мене: «Чому я не така?»
Коли вона вродилася, то не дитина була, а жива торбинка, звідусюди зашита. Ані щілинки, тільки очка відкриті. У медичній картонці записано: «дівчинка, народжена з множинною комплексною патологією: аплазія ануса, аплазія піхви, аплазія лівої нирки»... Так це звучить по-вченому, а по-простому — ні попи, ні пісі, одна нирка... Я її несла назавтра на операцію, на другий день її життя... Вона очка розплющила, наче й усміхнулась, а я була подумала, що заплакать хоче... Господи, усміхнулась! Такі, як вона, не живуть, такі зразу помирають. Вона не вмерла, бо я її люблю. За чотири роки — чотири операції. Це єдина дитина в Білорусі, що вижила з такою комплексною патологією. Я її дуже люблю. (Зупиняється). Я нікого більше не зможу вродити. Не насмілюся. Вернулася з родилки: чоловік поцілує вночі, а я вся трушуся — нам не можна... Гріх. Страх... Чула, як лікарі між собою балакали: «Дівчинка не в сорочці родилась, а в панцирі. По телевізору показать, ні одна мати не родила б». Це вони про нашу дівчинку... Як нам після цього любитися?!
Ходила я до церкви. Розказала батюшці. Він каже, що треба замолювать свої гріхи. Але в нас у роду ніхто нікого не вбивав... Чим я винувата? Спершу наше селище хотіли евакуювать, а потім скреслили зі списків: не хватило в держави грошей. А я в цей час закохалася. Вийшла заміж. Я не знала, що нам тут не можна любитися... Колись давно моя бабця читала в Біблії, що настане на землі час, коли всього буде вдосталь, усе буде цвісти й плодоносить, у річках стане повно риби, а в лісах звіря, а скористати з того чоловік не зможе. І не зможе породить собі подібного, продовжити безсмертя. Я слухала давні пророцтва як страшну казку. Не вірила. Розкажіть усім про мою дівчинку. Напишіть. У чотири рочки вона співає, танцює, віршики читає напам’ять. У неї нормальний розумовий розвиток, вона нічим не різниться од других дітей, у неї тільки ігри інакші. Вона не грається в «магазин», у «школу», вона з ляльками грається в «лікарню»: робить їм уколи, ставить градусника, приписує капельницю, лялька вмирає — накриває її білим простирадлом. Чотири роки ми з нею живемо в лікарні, її не можна там покинути саменьку, і вона не знає, що жити треба вдома. Коли забираю її на місяць-два до хати, питається: «А ми скоро вернемося в лікарню?» Там у неї друзі, там вони живуть, ростуть... Їй зробили дупцю... Формують піхвочку... Після останньої операції повністю припинилося сечовиділення, катетера вставить не вдалося — треба ще кілька операцій. Але далі радять оперуватися за кордоном. А де нам взять десятки тисяч доларів, коли чоловік дістає сто двадцять доларів на місяць? Один професор по секрету нараяв: «Із такою патологією ваша дитина становить великий інтерес для науки. Пишіть до зарубіжних клінік. Їх це має зацікавити». І я пишу... (Намагається не заплакати). Я пишу, як щопівгодини доводиться видавлювать сечу руками, сеча виходить через крапчасті отвори в піхвовій ділянці. Якщо цього не робить, відмовить єдина нирка. Де ще в світі є дитина, якій треба щопівгодини видавлювать сечу руками? І скільки це можна видержати? (Плаче). Я не даю собі плакати... Мені не можна плакати... Стукаюся в усі двері. Пишу. Візьміть мою дівчинку, хай для дослідів... Для наукових досліджень... Я згодна, щоб вона стала піддослідним жабеням, кроликом піддослідним, аби тільки вижила. (Плаче). Десятки листів написала... О Господи!