Поки ще вона не розуміє, але колись же спитається в нас: чому вона не така, як усі? Чому її не зможе покохати мужчина? Чому їй не можна вродити дитини? Чому з нею ніколи не станеться того, що стається з метеликом... пташкою... зо всіма, тільки не з нею... Я хотіла... Мені треба було довести... Щоб... Хотіла виправить документи... Щоб вона виросла й дізналася: це не ми з чоловіком винуваті. Не наше кохання... (Знову намагається не заплакати). Чотири роки воювала. З лікарями, з чиновниками... Добивалася прийому в високих кабінетах... Тільки через чотири роки мені видали довідку, де підтверджується зв’язок йонізуючої радіації (малих доз) із її страшною патологією. Мені відмовляли чотири роки, мені товкли: «Ваша дівчинка — інвалід дитинства». Який вона інвалід дитинства? Вона — інвалід Чорнобиля. Я вивчила свій родовід: не бувало у нас у роду такого, до вісімдесяти-дев’яноста літ усі жили, дідуньо мій — до дев’яноста чотирьох. Лікарі виправдувалися: «У нас — інструкція. Такі випадки належиться розцінювати як загальне захворювання. От років за двадцять-тридцять, коли нагромадиться банк даних, почнемо пов’язувати хвороби з йонізуючою радіацією. З малими дозами... З тим, що ми їмо й п’ємо на нашій землі... А наразі медицина й наука мало що про це знають». Але я не можу ждать двадцять-тридцять років. Це півжиття! Хотіла подать на них у суд... На державу... Мене називали божевільною, сміялися, мовляв, таких дітей і в Давній Греції приводили. І в старому Китаї. Один чиновник кричав: «Чорнобильських пільг захотіла! Чорнобильських грошей!» Як я в нього в кабінеті не зомліла... Як не вмерла від розриву серця... Але мені не можна...
Вони одного не могли зрозуміть. Не хотіли. Мені треба було знать, що це не ми з чоловіком винуваті... Не наше кохання... (Відвернулася до вікна й тихо плаче).
Це ж дівчинка росте... Все одно, дівчинка... Не хочу, щоб називали прізвище. Навіть сусіди наші... На сходовій клітці всього не знають. Вберу її в сукеночку, заплету кіску: «Катюня ваша така гарнесенька», — кажуть до мене. А сама я так дивно дивлюся на вагітних жінок... Наче здалеку, з-за рогу... Не дивлюсь, а підглядаю. У мені мішанина різних почувань: подив, і жах, і заздрість, і радість, навіть мстивість якась. Раз зловила була себе на думці, що з тим самим почуттям дивлюся на щінну сусідську суку... На лелечиху в гнізді...
Моя дівчинка...»
Лариса З., мати
Монолог про місячний краєвид
«Я раптом почав сумніватися, що ліпше: пам’ятати чи забути? Поспитав знайомих... Одні забули, інші воліють не згадувати, бо ми нічого не можемо змінити, навіть виїхати звідсіля... Навіть цього...