Прислали студентів. Вони на полях лободу виривали. Гребли сіно. Кілька пар було зовсім молодесеньких. Подружжя. Вони ще за руку ходили. Дивитись було несила. А місця такі гарні! Така благодать! Жах був ще жахливіший від того, що гарно. І людина мусила звідти йти. Втікати, як злодій. Як злочинець.
Щодня привозили газети. Я читав самі заголовки: «Чорнобиль — місце подвигу», «Реактор переможено», «А життя триває». Були в нас замполіти, проводились політбесіди. Нам казали, що ми мусимо перемогти. Кого? Атом? Фізику? Космос? Перемога в нас не подія, а процес. Життя в борні. Звідси така любов до пожеж, повенів... Землетрусів... Потрібне місце дії, щоб «виявити мужність і героїзм». І почепити прапора. Замполіт читав із газет замітки про «високу свідомість і чітку організованість», про те, що через кілька днів по катастрофі над четвертим реактором уже майорів червоний прапор. Пломенів. Через кілька місяців його зжерло високою радіацією. Прапор знову підняли. Потім новий... А старий рвали собі на згадку, запихали клапті під бушлат біля серця. Потім додому везли... Показували з гордістю дітям... Берегли... Героїчне безумство! Але я теж такий... Нічим не кращий. Я намагався подумки уявити, як солдати піднімаються на дах... Смертники. Але переповнені почуттями... Перше — почуття обов’язку, друге — почуття батьківщини. Скажете: радянське поганство? Але штука в тім, що дали б мені тоді в руки прапора, я б теж туди поліз. Чому? Не знаю. Ну й, звісно, не остання річ, що мені тоді не страшно було вмирати... Дружина навіть листа не прислала. За півроку — жодного листа... (Зупиняється).
Хочете анекдот? Втік із тюрми в’язень. Сховався в тридцятикілометровій зоні. Зловили. Відвели до дозиметристів. Так «світиться», що його ні в тюрму, ні в лікарню, ні на люди. (Сміється). Анекдоти ми там любили. Чорний гумор.
Прибув я туди, коли птахи сиділи в гніздах, виїздив — яблука лежали на снігу. Не все ми встигли захоронити. Хоронили землю в землі... З жуками, павуками, личинками... Із цим окремим народом. Світом. Найсильніше моє враження звідти — від них.
Нічого я вам не розказав. Клапті... У того-таки Леоніда Андрєєва є оповідання: один мешканець Єрусалима, повз чий дім вели Христа, все чув і бачив, але йому на той час болів зуб. У нього на очах Христос упав, несучи хреста, впав і став кричати, він все це бачив, але йому болів зуб, і він не вискочив на вулицю. За два дні, коли зуб перестав боліти, йому розказали, як Христос воскрес, тоді він подумав: «А я ж міг бути цьому свідком, але мені болів зуб».
Невже воно весь час так? Ніколи людина не є рівнею великій події. Завжди їй таке не до снаги. Мій батько обороняв Москву в сорок другому. Зрозумів, що був співтворцем історії, через десятки років. Із книжок, кінофільмів. А сам згадував: «Сидів у окопі. Стріляв. Вибухом засипало. Напівмертвого санітари витягли». І все.
А мене тоді покинула дружина...»
Аркадій Філін,
ліквідатор
Три монологи про «прах ходячий» і «землю говорючу»
Голова Хотинського добровільного товариства мисливців та рибалок Віктор Йосипович Вержиковський і двоє мисливців — Андрій і Володимир, які не схотіли назвати прізвищ.
— Вперше я вбив лисицю. В дитинстві... Вдруге — лосиху... Лосих заприсягся ніколи не вбивать. У них такі очі вимовні...
— Це ми, люди, щось тямимо, а тварини просто живуть. І птахи.
— Восени косуля дуже чутка. Якщо ще й вітер дує од людини, то вже все — не підпустить. А лисиця хитра.
— Блукає тут один... Вип’є, лекції всім читає. Вчився на філософському факультеті, потім у тюрмі сидів. У зоні стрінеш чоловіка, він ніколи про себе правди не розкаже. Рідко. А цей тямкий дядько... «Чорнобиль, — каже, — на те, щоб дать філософів». Тварин називав «прах ходячий», а людину — «земля говорюча». А «земля говорюча» тому, що ми землю споживаємо, із землі цебто будуємося...