Від’їжджаємо... А небо синє-синє. Куди їдемо? В сумках і авоськах — паски, крашанки. Якщо це війна, я її з книжок інакше уявляла. Вибух зліва, вибух справа... Бомбьожка... Посувалися ми поволі, худоба заважала. Шляхом гнали корови, коні... Пахло пилом і молоком. Водії матюкалися, кричали на пастухів: «Що ж ви шляхом женете, таку-сяку мать?! Пилюгу радіоактивну збиваєте! Йшли б полем, лугом». Ті у відповідь теж матом, виправдовувалися, що шкода топтати зелене жито, траву. Ніхто не вірив, що назад ми вже не повернемося. Такого ж не було ніколи. Трохи паморочи-лась голова й дерло в горлі. Старі жінки не плакали, плакали молоді. Мама моя плакала...
Приїхали до Мінська... Але місця в поїзді купили у провідниці за потрійну ціну. Вона всім принесла чай, а нам сказала: «Давайте свої чашки або склянки». До нас спершу не дійшло... Склянок бракує, чи як? Ні! Нас бояться! «Звідки?» — «З Чорнобиля». І вже люди боком-боком від нашого купе, дітей не пускають, щоб не бігали мимо. Приїхали в Мінськ, до маминої подруги. Мамі моїй досі соромно, як ми в своєму «брудному» одязі, взутті увіпхалися серед ночі в чужу квартиру. Але нас прийняли, нагодували. Жаліли. Зайшли сусіди: «У вас гості? Звідки?» — «З Чорнобиля». І ті й собі боком-боком...
За місяць батькам дозволили з’їздити глянути на квартиру. Забрали вони теплу ковдру, моє осіннє пальто й повне зібрання листів Чехова, мамине найулюбленіше. Здається, сім томів. Бабуня наша... Вона не могла збагнути, чому не взяли кілька банок полуничного варення, яке я любила, воно ж у банках, під накривками... Залізними накривками... На ковдрі ми виявили «пляму»... Мама прала, пилососила, нічого не помоглося. В хімчистку здали. А вона все «світилася»... «Пляма» б то... Поки ножицями не витнули. Все знайоме, звичне: ковдра, пальто... А я вже не могла спати під тією ковдрою, вдягти те пальто... У нас не було грошей купити мені нове, а я не могла... Я ненавиділа ті речі! Те пальто! Не боялася, зрозумійте, а ненавиділа! Усе це може мене вбити! І мою маму вбити! Відчуття ворожости... Розумом не могла цього збагнути. Скрізь розмовляли про аварію: удома, в школі, в автобусі, на вулиці. Порівнювали з Гіросімою. Але ніхто не вірив. Як повірити в те, чого не розумієш? Як не силкуєшся, не стараєшся, все одно в голові не міститься. Пам’ятаю: від’їжджаємо з нашого міста — небо синє-синє...
Бабуня... На новім місці вона не прижилася. Тужила. Перед смертю просила: «Щавлику хочу!» Щавель кілька років не дозволяли їсти, він найбільше набирає радіації. Ховати ми її повезли в її рідне село Дубровніки... Там уже була зона, обгороджена колючим дротом. Стояли солдати з автоматами. За дріт пропустили тільки дорослих... Тата, маму... Родичів... А мені не дозволили: «Дітям заборонено». Я зрозуміла, що ніколи не зможу провідати бабуню... Де про це можна прочитати? Де це, коли було? Мама зізналася: «Знаєш, я ненавиджу квіти й дерева». Сказала так, і сама себе злякалася, бо вона виросла в селі й усе це знала й любила... Раніше... Коли ми гуляли за містом, вона могла назвати кожну квітку й кожну травинку. Мати-й-мачуха, чаполоч пахуча... На цвинтарі... На траві... Постелили скатерку, поставили закуску, горілку... А солдати поміряли дозиметром і все викинули. Закопали. Трава, квіти — все «клацало». Куди ми відвезли нашу бабуню?
Прошу кохання... Але я боюсь... Боюсь кохати... У мене є наречений, ми віднесли заяву до загсу. Ви чули що-небудь про гіросімських «хібакусі»? Тих, хто вижив після Гіросіми. Вони тільки на шлюби між собою можуть розраховувати. У нас про це не пишуть, не говорять. А ми є... Чорнобильські «хібакусі»... Він привів мене до хати, познайомив із мамою. Хороша в нього мама. Економіст на заводі. Громадська активістка. На всі антикомуністичні мітинґи ходить, читає Солженіцина. Оця його хороша мама, почувши, що я з чорнобильської родини, з переселенців, здивувалася: «Голубонько, хіба ж ви зможете родити?» У нас заява в загсі... Він благає: «Я піду з дому. Наймемо квартиру», — а мені в ухах: «Голубонько, для декого існує гріх дітородіння». Гріх кохати...