Рано-вранці їду на базар, звідти до своїх знайомих, варю бульйон. Усе протерти, покришити, розлити на порції. Хтось попросив: «Привези яблучко». З шістьма півлітровими банками — завжди на шістьох! У лікарню... Сиджу до вечора. А ввечері — знов на другий кінець міста. Наскільки б мене так стало? Але за три дні запропонували, що можна жити в готелі для медпрацівників, на території самої лікарні. Боже, яке щастя!
— Але ж там нема кухні. Як я буду їм варити?
— Уже не треба варити. Їхні шлунки перестають сприймати їжу.
Він почав мінятися — щодня я вже зустрічала іншого чоловіка... Опіки виходили наверх... У роті, на язиці, щоках — спершу з’явилися маленькі виразочки, потім розрослися... Шарами відходила слизиста, плівочками білими... Колір лиця... Колір тіла... Синій... Червоний... Сіро-бурий... А воно таке все моє, таке любе! Цього не розказати! Цього не написати! І навіть не пережити... Рятувало, що все це діялося миттєво, ніколи було думати, ніколи було плакати.
Я любила його! Я ще не знала, як я його любила! Ми тільки-но побралися... Ще не натішилися одне одним... Ідемо вулицею. Вхопить мене на руки та так і закружля. І цілує, цілує. Люди проходять, і всі усміхаються...
Клініка гострої променевої хвороби — чотирнадцять днів. За чотирнадцять днів чоловік помирає...
У готелі першого ж дня дозиметристи мене заміряли. Одежа, сумка, гаманець, черевики — все «горіло». І все це тут-таки мені забрали. Геть і спіднє. Тільки грошей не зачепили. Натомість видали лікарняний халат п’ятдесят шостого розміру на мій сорок четвертий, а капці сорок третього замість тридцять сьомого. Одежу, сказали, може, привеземо, а може, ні, навряд щоб вона піддалася «чистці». У такому вигляді я до нього й заявилася. Перелякався: «Лишенько, що з тобою?» А я таки примудрялася варити бульйон! Ставила кип’ятильника в скляну банку, туди вкидала куснички курки — маленькі-маленькі... Потім хтось оддав мені свою каструльку, здається, прибиральниця чи чергова з готелю. Хтось — дощечку, на якій я різала свіжу петрушку. В лікарняному халаті сама я до базару дістатися не могла, хтось мені цю зелень приносив. Та все дарма, він не міг навіть пить... Проковтнуть сире яйце... А мені хотілося дістати чогось смачненького! Наче воно би помоглося. Добігла до пошти: «Дівчата, — прошу, — мені треба терміново подзвонити до моїх батьків до Івано-Франківська. У мене тут чоловік помирає». Чомусь вони зараз догадалися, звідки я і хто мій чоловік, вмить сполучили. Мої батько, сестра і брат того ж дня вилетіли до мене в Москву. Вони привезли мої речі. Гроші.
Дев’ятого травня... Він мені все, було, казав: «Ти не уявляєш, яка гарна Москва! Особливо на День Перемоги, коли салют. Я хочу, щоб ти побачила». Сиджу коло нього в палаті, відкрив очі:
— Це день чи вечір?
— Дев’ята вечора.
— Одчиняй вікно! Починається салют!
Я відчинила вікно. Восьмий поверх, ціле місто перед нами! Букет вогню рвонувся в небо.
— Оце так-так!
— Я тобі обіцяв, що покажу Москву. Обіцяв, що на празники все життя буду квіти дарувати...
Озирнулася — виймає з-під подушки три гвоздики. Дав медсестрі грошей — і вона купила.
Підбігла, цілую:
— Єдиний мій! Кохання моє!
Розбурчався:
— Тобі лікарі що наказують? Не можна мене обнімати! Не можна цілувати!
Мені не дозволяли його обнімати. Гладити... Але я... Я піднімала й садовила його на ліжку. Перестеляла постіль, ставила градусника, приносила й забирала судно... Витирала... Усю ніч — поруч. Стерегла кожен його порух. Подих.
Гаразд, хоч не в палаті, а в коридорі... Мені запаморочилось у голові, я вхопилася за підвіконня... Мимо йшов лікар, узяв мене за руку. І зненацька:
— Ви вагітна?
— Ні-ні! — Я так злякалася, щоб нас, бува, хто не почув.
— Не обманюйте, — зітхнув він.
Я так розгубилася, що ні про що не встигла його попросити.
Назавтра викликають мене до завідуючої:
— Чому ви мене обдурили? — суворо спитала вона.
— Не мала іншої ради. Сказала би правду — відрядили б додому. Свята брехня!
— Що ви накоїли!!
— Зате я з ним...
— Любонько ти моя! Любонько моя...
Скільки віку мого, буду дякувати Ангеліні Василівні Гуськовій. Скільки віку мого!
Інші дружини також приїздили, але їх уже не пустили. Були зі мною їхні мами: мамам дозволили... Мама Володі Правика цілий час просила у Бога: «Візьми краще мене».
Американський професор, доктор Ґейл... То він робив операцію на пересадку кісткового шпіку. Втішав мене: надія єсть, маленька, але єсть. Такий дужий організм, такий моцний парнище! Викликали всіх його родичів. Дві сестри приїхали з Білорусі, брат із Ленінграда, там служив. Менша Наташа, їй було чотирнадцять років, дуже плакала й боялася. Але шпік із її кісток підійшов найкраще... (Вмовкає). Я вже можу про це розказувати... Раніше не могла... Десять років мовчала... Десять років... (Вмовкає).