ЧОРТ І ТОМА ВОКЕР
Кілька миль від Бостону в Масачусетсі довгий залив заходить на кілька миль в глибину краю і кінчиться серед болота і мочарів, густо зарослих лісом. По одній стороні того заливу розложився красний темний гайок; по другій стороні земля підноситься нагло від рівня води до височезного хребта, на котрім росте одинцем кілька дубів глибокої старости і незвичайної величини. Під одним з тих велетенських дерев, як говорить давня історія, лежать величезні скарби, закопані морським розбійником Кидом. Залив давав знамениту можливість виносити гроші з човна вночи, ніким неспостереженим аж до самого підніжжя горба, з великого горба можна було все добре розглядатися довкола, чи хто не надходить; а замітні дерева становили добрі знаки, по котрих місце можна було легко віднайти. Давня історія додає до того, що чорт все командирував при закопуванні скарбів і взяв їх під свою опіку; але се, як то добре відомо, він усе робить те зі закопаними, а передовсім як їх добуто нечесним способом. На всякий випадок, як воно було так, як кажуть люди, чи інакше, досить, що Кид ніколи не вернувся, щоби забрати свій маєток, бо незадовго потім його схопили в Бостоні, перевезли до Англії і там повісили як морського розбійника.
Коло року 1727-го, власне в ті часи, як то в Новій Англії бували так часто землетруси, від котрих так багато грішників попадало на коліна, жив недалеко від того місця худий, скупий чоловік, Тома Вокер на ім’я. Була в нього жінка, така сама скупа, як він; були вони такі скупі обоє, що одно другого старалося обманути. Що лише жінка потрафила захопити, вона усе старалася сховати; просто курка не могла закудкудакати, щоби вона не пробувала забрати свіже яєчко. Її муж без упину заглядав, щоби викрити її тайні сховки, і не раз межи ними доходило до завзятих сварок за те, що повинно бути спільною власністю. Жили вони в запущеній хатині, що стояла на самоті і виглядала, немовби в ній мешкали жебраки. Кілька розвинених корчів ялівцю росло коло хати як символ старечости; з комина ніколи не курився дим, ані подорожний ніколи не просився до цього дому на ніч. Нужденна шпала, на котрій ребра було видно так виразно, як щаблі в драбині, волочилася по полі, на котрім тонка верства моху, тут і там лише вкриваючи камінне підложе, не заспокоювала, але ще більше змагала її голод; деколи конина підносила голову над огородження, дивилася благальними очима на прохожих, немовби молила спасти її зі сього краю голоду...
І хата і її мешканці мали кепську славу. Томова жінка була висока цокотуха, лютої натури, з голосним ротом і сильними руками. Люди не раз чули, як вона сварилася з мужем; а його лице часами зраджувало, що їх сварка на словах не кінчилася. Однак ніхто не мав відваги мішатися межи них. Самотні подорожні аж вуха затикали від страшного галасу та клекоту і здалека обходили дім незгоди; а коли нежонатий подорожний попав коло нього, він приспішував кроку, радий, що не женився.
Одного дня Тома Вокер, вертаючи з далекої дороги в околиці, пішов на правці почерез мочарі. Як се звичайно діється з дорогами на правці, вона показалась хибною. Болота були густо вкриті високими, чорними ялицями і смереками, з котрих декотрі мали по 90 стіп високости, через що на стежці було зовсім темно серед полудня, а сови гукали довкола, як серед півночі. Повно було там ям та трясавиць, почасти вкритих травою та мохом, котрих зелена поверхня зводила подорожного на глибокі, чорні болотяні топленища: були там також темні, стоячі плеса, в котрих жили всякого роду жаби, ропухи та водне гаддя, в котрих лежали пні сосен та ялиць, напівзогнилі, напівзатоплені, виглядаючі, як крокодили, сплячі в болоті.
Тома вже довго шукав своєї дороги, ступаючи осторожно по зрадливім пралісі, перескакуючи з одної купини на другу, від одного скруту коріння і ріща до другого, що становили сяку-таку непевну підпору для його ніг серед глибоких боліт, або посувався уважно, як кіт, здовж звалених пнів дерев, кидаючися час від часу від наглого крику дропа, або кракання дикої качки, що зривалася до лету з якогось самотнього плеса. На кінець він вийшов на твердий ґрунт, що, як півострів, врізувався глибоко в болото. Се була колись твердиня індіан, під час їх воєн з першими колоністами в Америці. Тут вони поставили були певного роду форт, котрий уважали не до здобуття і уживали його як пристановище для своїх жінок і дітей. Зі старого індіанського форту не лишилося тепер нічого, крім кількох валів, що поступово западалися до рівня окружаючого ґрунту і вже були зарослі почасти дубами та другими лісовими деревами, котрих листя відбивалося від темних сосен та смерек на болоті.