Було вже пізно вечором, як Тома Вокер дійшов до старого форту і задержався там на хвилю, щоби відпочити. Кожний другий чоловік почував би ся не свій серед того самотнього сумного місця, бо прості люди мали про нього дуже злу опінію, на основі оповідань, що дійшли до них ще з часів індіанських воєн, коли, як кажуть, в цім місці дикуни виспівували і приносили жертви в честь злого духа.
Однак Тома Вокер був чоловіком, котрий не боявся того роду страхів. Він присів на якийсь час на пні зваленої смереки, прислухуючись рохотови жаб та поштуркуючи своєю палицею в чорнім болоті під своїми ногами. Як він так бабрався бездумно в болоті, його палиця вдарила о щось твердого. Він відважив землю і – дивись! – розрубаний череп з індійським томагавком (топірцем), глибоко в ньому зарубанім, лежав перед ним. Ржа на зброї вказувала на довгий час, що проминув від смертельного удару. Була се страшна пригадка на завзяті боротьби, що були зведені в тій твердині індіанських войовників.
– Гм! – сказав Тома Вокер, копаючи череп, щоби отрясти з нього глину.
– Лиши той череп в спокою! – сказав якийсь острий голос.
Тома підняв очі і побачив височезного чорного мужчину, сидячого перед собою на пні дерева. Він здивувався немало, бо ані не чув, ані не бачив, щоби хто зближався, a ще більше змішало і здивувало його, коли побачив, що чужинець не був ані мурин, ані індіанин. Правда, він був одягнений в грубу індіанську одіж і оперезаний червоним поясом; але його лице не було ані чорне, ані мідяно-червоне, але темно-брунатне і забрукане сажею, немовби він працював при огні, або в кузні. На його голові кострубате волосся стирчало на усі боки, а на плечах держав він сокиру.
Він дивився хвилю на Тома з-під лоба парою великих червоних очей.
– Що ти робиш на моїм ґрунті? – сказав чорний чоловік грубим ревучим голосом.
– Твій ґрунт! – сказав Тома з насмішкою. – Такий се твій ґрунт, як мій; сей ґрунт належить до Пібодого.
– Най чорти візьмуть Пібодого, – сказав чужинець, – як я сподіюсь, то його візьмуть, коли не буде більше дивитися за своїми гріхами, а менше за сусідськими. Дивись онде, як твій Пібоді поводиться.
Тома поглянув в напрямі, вказанім чужинцем, і побачив одно з великих дерев, гарне і цвітуче з верха, але зігниле всередині, і побачив, що воно було майже зовсім зрубане, так, що трохи сильніший вітер його звалив би. На його корі було вирізане ім’я Пібодого, визначного чоловіка в околиці, котрий забагатів нагло через хитрощі з індіанами. Тепер Тома оглянувся довкола і побачив, що кожне дерево було означене іменем якогось великого чоловіка межи колоністами, і кожне більше або менше надрубане сокирою. Дерево, на котрім він власне сидів, і котре, видко, було лише що зрубане, носимо ім’я Кравнінсфільда; і от пригадав собі незвичайно багатого чоловіка з таким іменем, котрий по-грубіянськи чванькався своїм маєтком, як люди собі шептали, він здобув морським розбоєм.
– Він, власне, готов на паливо! – сказав чорний чоловік тріумфальним голосом. – Як бачиш, буду мати досить гарний запас опалового дерева на зиму.
– Але яке право маєш ти, – спитав Тома, – рубати дерево Пібодого?
– Правом першенства, – відповів запитаний. – Сей ліс належав до мене надовго перед тим, як бліді лиця станули ногою на сю землю.
– А хто ж ти такий, будь ласка сказати, коли посмію спитати? – сказав Тома.
– О, я маю багато імен. Мене називають Диким Мисливим в одних краях, Чорним Шахтарем в других. В отсій околиці мене знають як Чорного Лісовика. Я є той, котрому чорношкірі люди посвятили отеє місце і на котрого честь вони час від часу смажили білого чоловіка на смачно пахучу жертву. Від часу, як червоних людей витеребили ви, білі дикуни, я забавляюся тим, що проводжу, як одні люди переслідують других за віру; я є найбільший патрон та оборонець торговців рабами, та великий майстер чарівництва.
– А замість того усього, що ти сказав, оскільки я не помиляюся, – сказав твердо Тома, – такий, що тебе звичайно кличуть Старим Чортом.
– Той самий на твої услуги! – відповів чорний, кланяючися досить чемно.
Такий був початок їх розмови, як каже стара історія; хоч вона, може, занадто фамільярна, щоби в неї повірити. Можна би припустити, що стріча з такою надзвичайною особистістю в тім дикім, самотнім місці мусила би потрясти нервами хоч би якого чоловіка; але Тома був закаменілий чоловік, котрого нелегко застрашити, і жив він так довго зі своєю темною цокотухою, що не боявся навіть чорта.
Кажуть, що по такім початку вони мали довгу і поважну розмову зі собою, коли Тома вертав домів. Чорний розказав йому про великі скарби, закопані розсійником Кидом під дубами на хребті горба, недалеко від мочару. Всі вони були під його опікою і під охороною його сили, так, що ніхто не міг добути їх, хто не з’єднав собі його ласки. Він заявив готовність віддати їх усіх в руки Томи Вокера, котрий йому незвичайно подобався, але вперед треба було сповнити певні умови. Які се саме були ті умови, можна легко додуматися, хоч Тома про се ніколи не зрадився перед людьми. Мусили вони бути дуже тяжкі, коли Тома зажадав часу до надумання, хоч він не зважав певно на дрібниці, кілько разів ходило за гроші. Колії вони дійшли до краю мочари, чужинець задержався.