Тома уже більше не вернув, щоби пустити ґрунт на ліцитацію. Чоловік, що жив на краю мочарів, оповіщав, що серед найгіршої блискавиці він чув тупіт кінських копи й виття по дорозі, а, підбігши до вікна, побачив на хвилинку таку постать, яку я ось тут описав, на кони, що гнав мов божевільний, полями, горбами, аж геть в чорні болота індіанського форту, зарослі смереками, та що незадовго потім грім ударив в тім напрямі й немовби підпалив увесь ліс.
Бостонські добряги потрясали головами і стискали плечима, але вони уже так були привикли до чарівниць, та карликів, та усяких штучок чортівських від самого початку заснування колонії, що ся подія їх так дуже не злякала, як би се можна припустити. Для заряду маєтку Томи установлено тростісів, але там не було уже чим заряджувати. Коли переглянули його куфри, побачили, що усі квити та посвідки були спалені на попіл. Місто золота і срібла його залізні скрині були повні сміття; в стайни місто двох коней найшли два кістяки, а на другий день великий дім зайнявся і згорів зовсім.
Такий був кінець Томи Вокера, позичайки, та його нечесного маєтку. Най усі візьмуть собі сю історію до серця. В правду її не можна сумніватися. Ще до нинішнього дня показують яму під дубом, з котрої Тома викопав скарби морського розбійника, а по сусіднім болоті та індіанськім форті не раз ходить в бурливу ніч постать на коні, убрана в ранішню одіж, з білою шапкою на голові, котра, без сумніву, є мученим духом лихваря. Історія просто перейшла в пословицю і народну, таку часту в Новій Англії поговірку про «Чорта та Тому Вокера».
Календар «Канадійського Українця» 1921