КОЗАКИ І СМЕРТЬ
Українська народна казка
Ішло два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає. Коли се один і каже:
— Ой, братику, біда! Смерть іде!
А воно, бачите, в степу так здалеку видно.
— Ну, то що! — каже той.
— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!
— Е ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати!
— Чи так, то й так!
Сидять. Надійшла смерть і каже:
— Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас із світу зжену, косою голови постинаю!
— Стинай, — каже один козак, — на то твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльку покурити!
— Ну, — каже смерть, — коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!
Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, — як пішов од його дух та дим, то смерть аж набік одійшла.
— Оце, — каже, — який поганий дух! Як се ти таку погань куриш?
— Та що ж, — каже козак, — так мені суджено! Як розійшовся дим та дух; смерть знов приступила:
— Ну, — каже, — покурив, тепер я вас обох постинаю!
— Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! — каже другий козак. — Дозволь мені перед смертю табаки понюхати!
— Нюхай, — каже, — та знай мою добрість.
Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому призвести смерть, щоб вона понюхала!..
Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тургуну, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.
— А що ж воно, добре? — пита смерть.
— Та як кому! — каже козак.
— Ану, дай спробувати! — просить смерть.
— На, милостива пані!
Як нюхнула смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила!
— Цур же йому, — каже, — яке погане! Ще поганіше, ніж той дим. І як се ти таке паскудство вживаєш? !
— Отак, як бачиш! — каже козак. — Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, — Бог його зна! Мушу терпіти...
— А! — каже смерть. — Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти, а от ти чхай іще п’ятдесят літ!
От таким чином і визволилися козаки бід наглої смерті.
__________________
СОЛДАТСЬКА ЗАГАДКА
Російська народна казка
Ішли собі солдати та й спинилися у бабусі старенької відпочити. Попросили вони пити-їсти, а стара й відповідає:
— Дітоньки, чим же ж я вас пригощатиму? У мене нічого немає!
А у неї в печі був зварений півень, — у горщику, сковорідкою накритий. Солдати про це швиденько пронюхали, один із них — трохи шахраюватий був! — вийшов надвір, розворушив віз із снопами, повернувся до хати та й каже:
— Чуєш, бабусю! А глянь-но, скотина ж у тебе хліб їсть.
Стара надвір, а солдати тим часом зазирнули в піч, витягли з горщика півня, на його місце поклали туди личак, а півня в торбину заховали. Прийшла стара:
—Дітоньки, любенькі! Чи не ви це скотину у двір пустили? За віщо ж, дітоньки, мені таку пакость зробили? Не треба, любенькі!
Солдати мовчали-мовчали, а потім знову попросили:
— Бабусю, дай же нам поїсти!
— Візьміть, дітоньки, квасу й хлібця, та й вистачить з вас!
І закортіло старій похвалитися, що в дурні їх пошила, та й загадала їм загадку:
— Ось ви, дітоньки, люди бувалі, усього по світах бачили, скажіть-но мені: нині в Пенському, Чєрєпенському, під Сковорідним, чи живий-здоровий Курухан Куруханович?
— Ні, бабусю!
— А хто ж, дітоньки, замість нього?
— Так Липан Липанович.
— А де ж Курухан Куруханович?
—А його у Торбин-місто перевели, бабусю!
Після цього пішли собі солдати. А тут і син з поля повертається, просить поїсти у старої, а вона йому:
— Ходи-но, синку! Були в мене солдати та просили їсти, а я їм, дитинко, загадала загадочку про півня, що в мене в печі; так вони відгадати не змогли
— А яку ж, матінко, ти їм загадочку загадала?
— А ось яку: у Пенському, Черепенському, під Сковорідним чи живий-здоровий Курухан Куруханович? А вони й не відгадали! «Ні, кажуть, бабусю!» — «Та де ж він, рідненькі?» — «Та у Торбин-місто його перевели». А про те й не знають, що у мене в горщику є’