— Скільки ж ти хочеш?
— Платіть мені сто екю, хазяїне.
— Нехай буде по-твоєму. Та ось яка у нас буде умова: тільки-но виникне сварка, того з нас, хто розсердиться, інший поб’є.
— Я ніколи не серджуся, хазяїне.
Наступного дня хазяїн звелів Жанові везти зерно на ярмарок. Жан продав воза і четвірку коней, а гроші відніс братові. Коли повернувся до хазяїна, той і питає:
— А де ж віз та коні?
— Хазяїне, — відповів Жан, — я їх продав чоловікові, якого зустрів по дорозі.
— А що ж ти зробив з грошима?
— Гроші я віддав братові, якого ви побили.
— То ти розорити мене хочеш?
— Хазяїне, невже ви розсердилися?
— Оце ще, та щоб я розсердився через таку дрібницю!
— Ви. ж знаєте, того з нас, хто розсердиться, інший поб’є.
— Та я й гадки не мав сердитися.
Наступного дня хазяїн сказав хазяйці:
— Я пошлю Жана зрубати найбільшого дуба, який є в лісі, він не зможе його притягти, а коли я почну його лаяти, він розсердиться.
Жан вирушив до лісу возом, у який запрягли четвірку коней; продав, як і минулого разу, воза й коней, а потім повернувся.
— А що ж це, — питає хазяїн, — де ж віз?
— Віз? Так я його залишив у лісі, він там застряг.
— Ой, то ти зовсім розорити нас хочеш!
А хазяйка кричала ще дужче:
— Ти нас вщент розориш!
— Хазяїне, — промовив Жан, — невже ви розсердилися?
— Оце ще, хіба я сердитимусь через такі дрібниці!
— Ви ж знаєте, того з нас, хто розсердиться, інший поб’є.
— Та я й гадки не мав сердитися!
Одного разу, коли Жан на току молотив хліб, хазяїн зі своєю дружиною пішли снідати, а його не покликали. Жан навіть і оком не моргнув — начебто й не помітив; він пішов собі на ярмарок, продав увесь хліб, який змолотив, добряче поснідав на заїжджому дворі та й пішов до хазяїна.
— Жане, — спитав господар, — що ти зробив із зерном?
— Ви мене не покликали снідати. Я продав зерно і на ці гроші поснідав.
— Ти нас вщент розориш, Жане, старцями зробиш!
— Хазяїне, чи не розсердилися ви?
— Ще чого, буду я сердитися через такі дрібниці!
— Ви ж знаєте: того з нас, хто розсердиться, інший поб’є!
—Та я й гадки не мав сердитися!
Хазяйка сказала чоловікові:
— Давай-но пошлемо нахабу стерегти поросят на далекому вигоні; людожер його з’їсть, і ми позбавимося лиха.
І ось Жан вирушив зі стадом на вигін. Опинившись біля житла людожера, він зайшов туди. В руці тримав горобця.
— А що, — запитав він людожера, показуючи йому горобця, — певно, тобі ніколи не злетіти так високо, як ця пташка?
— Ні, не злетіти, — відповів людожер.
— Я голодний — сказав Жан.
— І я теж. Що ми зготуємо на сніданок?
— Давай, — сказав Жан, — зваримо кашу.
Коли каша зварилася, вони сіли до столу. Жан заздалегідь пришив до одягу на животі велику-превелику кишеню, та й потихеньку складав собі туди кашу, поки людожер наминав за обидві щоки. Коли кишеня стала вже повна, Жан розпанахав її ножем і каша вивалилася на підлогу; потім він знову заходився їсти.
— Ти дивись, — сказав людожер. — Я теж хотів би так! Розріж і мені живіт!
Жан не примусив двічі себе просити: він так спритно розрізав людожерові черево, що той відразу ж помер.
Після цього Жан повернувся до своїх поросят і, обрізавши усім хвостики, продав їх, а потім повтикав хвостики в багнюку на найближчому болоті і повернувся до хазяїна.
— А де ж поросята? — запитав той.
— Вони потрапили в болото.
— Як же так? Треба ж їх звідти витягнути!
— Хазяїне, туди ніяк не пройдеш!
Хазяїн усе ж таки пішов подивитись, як же там справи; та коли він ухопився за один хвостик, гадаючи витягти порося, хвостик залишився у нього в руці, а сам він з розгону гепнувся в грязюку.
— Ти нас зовсім розориш, Жане, зовсім розориш!
— Хазяїне, а ви, часом, не розсердилися?
— Ще чого, буду я сердитися через такі дрібниці!
— Ви ж знаєте: того з нас, хто розсердиться, інший поб’є!
—Та я й гадки не мав сердитися!
Хазяйка сказала хазяїнові:
—Треба послати його стерегти гусей на вигоні!
Жан погнав гусей на вигін. Увечері виявилася нестача — двох чи трьох гусей він продав.
— Жане, — сказав хазяїн, — не дораховуюсь кількох гусей.
— Хазяїне, не я в тому винний, їх потяг якийсь звір.
— Ти нас вщент розориш, Жане, вщент розориш!
— Хазяїне, то ви розсердилися?
— Оце ще, буду я сердитися через такі дрібниці!