Так вони й порішили. Коли договір було підписано, то розписку Абу-Нуваса взяв старший челядник, а розписку старшого челядника взяв Абу-Нувас. Потім Абу-Нувас піднявся до Гаруна ар-Рашида і, вітаючи його, мовчки сів перед ним.
—Що це з тобою, Абу-Нувасе? — запитав Гарун ар-Рашид.
— Я хочу одержати сто ударів палицею, — відповів Абу-Нувас.
Гарун ар-Рашид дуже любив Абу-Нуваса, і йому жаль було його бити, однак Абу-Нувас так просив, що той сам узяв палицю і почав бити. Та бив, звісно, не боляче. Коли вдарив, п’ятдесят разів, Абу-Нувас витяг розписку старшого челядника, показав Гаруну ар-Рашиду і сказав:
— Ми з моїм другом домовилися поділити навпіл усе, що я одержу від тебе. Я одержав свої п’ятдесят ударів, а решту нехай одержить він.
Тоді Гарун ар-Рашид наказав привести старшого челядника і дати йому п’ятдесят ударів палицею.
— Це тобі наука, щоб більше не робив так, — сказав він йому.
Гірко пошкодував челядник про свій договір з Абу-Нувасом.
II
Одного разу, коли віслюк Абу-Нуваса захотів пити, і не було з чого дати йому води, Абу-Нувас пішов до сусіда попросити горщик. Узявши горщик, повернувся додому і напоїв віслюка. Горщик залишався в Абу-Нуваса три дні. А на четвертий Абу-Нувас поклав у нього маленький горщичок і віддав сусідові. Сусід узяв горщик, зазирнув усередину і, побачивши маленький горщичок, вигукнув:
— Це не мій!
— Але ж я не крадій, я не хочу брати чужого, — відповів Абу-Нувас, — твій горщик народив у мене і то його дитина.
Сусід дуже зрадів і подумав: «Який же щасливий дім у Абу-Нуваса. Там народжуються навіть горщики».
Коли на третій день Абу-Нувас знову прийшов по горщика, сусід радо позичив його, та Абу-Нувас не повернув горщика. Тоді сусід прийшов по нього сам.
— Горщик твій помер, — сказав Абу-Нувас.
— Як, невже горщик може померти? — вигукнув сусід.
— А хіба він може народжувати? — запитав Абу-Нувас.
— Так, — відповів сусід.
— Так ось, усе, що народжується, вмирає, — сказав Абу-Нувас.
Сусід запитав у вчених людей, і вони підтвердили це. Так горщик і залишився в Абу-Нуваса.
III
Якось зарізав купець козла. І в той час, коли смажив його, прийшов бідняк і сів собі осторонь, щоб з’їсти свою скромну їжу, приправлену пахощами смаженого м’яса.
Вранці бідняк зустрів купця і сказав йому:
— Бвана, ти дуже допоміг мені вчора, я одержав таку смачну приправу — пахощі смаженого м’яса — і наївся.
— А! Ось чому моє смажене м’ясо було без запаху! — вигукнув купець.
І він пішов скаржитися Гаруну ар-Рашиду, і той наказав біднякові заплатити дванадцять рупій.
Бідняк пішов додому, гірко плачучи, тому що грошей у нього не було. Дорогою він зустрівся з Абу-Нувасом і розповів йому все. Абу-Нувас дістав дванадцять рупій, дав біднякові і сказав:
— Ці гроші ти віддаси купцеві, але не віддавай їх, поки я не прийду.
Вранці купець і бідняк прийшли до Гарун ар-Рашида.
— Я прийшов заплатити купцеві гроші, — сказав бідняк, — але ж я не їв м’яса, я лише вдихав пахощі.
У цей час прийшов Абу-Нувас, і йому розповіли, в чому річ.
— Де твої дванадцять рупій? — запитав у бідняка Абу-Нувас.
Абу-Нувас узяв гроші і підкликав купця, щоб віддати їх. Коли ж купець хотів узяти гроші, Абу-Нувас сказав:
—Зачекай!
Потім кинув гроші на підлогу і сказав:
— Ти чуєш, як дзвенять ці монети? Візьми цей дзвін собі. Адже бідняк не їв м’яса, а вживав один лише його запах.
Купець нічого не зміг сказати на це. Абу-Нувас же віддав гроші бідняку і той з радістю пішов додому.
_________________
ЗВІЗДАР
Турецька народна казка
Жили колись чоловік і жінка. Чоловік був людиною тихою, скромною, знав різні ремесла, працював невтомно, а жили вони так собі потрошку — і не в розкошах, і не бідували. Але час і турботи посріблили його волосся і бороду так, що в свої сорок років він мав вигляд зовсім старий.
Якось дружина його зібралася в лазню. Прийшла туди, а там незвичайна метушня. «Що воно таке?» — подумала жінка. Виявилось, що сюди от-от має приїхати митися дружина придворного звіздаря.
Хазяйка лазні розганяє тих, хто миється, в різні боки.
— Тут не можна, і там не можна, — каже вона.
І ось під музику й співи прибуває до лазні дружина придворного звіздаря з великим почтом жінок. Зрозуміло, що хазяйка лазні, сподіваючись одержати за це якомога більше грошей, не знає, куди і посадовити її, виявляє рідкісну шанобливість.