Та се кажучи, розкрив жупан, а золоті груди неначе сонце заблищали.
— Сину мій милий, сину мій любий! — скрикнула мати. — Який же ти хороший-прехороший, і хто ж тебе наділив конем, бронею і сими дивами, що ведеш?!
— Сими дивами, — одказує царевич, — наділив мене наречений мій батько — Степ. З ними ні в кого не будемо хліба просить, а ще й увесь світ нагодуєм
Теперечки, — каже, — моя матінко, буде кому тебе догледіть і заспокоїть.
Се кажучи, посадив її на коня і помчав. Надвечір, уже як зовсім посутеніло, доїхали вони до широкої річки і заночували. На другий день прокинулись, дивляться — по той бік річки високі-превисокі гори і скелі, вкриті лісом. Перевіз царевич на той бік матір, обрав місце та й збудував великий та гарний будинок і вкрив його голубиними крилами. Тимчасом, поки він будувавсь, кабан наорав зубом, насіяв вухом і заскородив хвостом. Як Бог уродив пшеницю, царевич випустив у царину печеного бугая: де він пройде, там пшениця сама у копи складається й молотиться, і віється, і в комори засипається.
Живе менша сестра з царевичем у превеликому багатстві; з далеких країв їдуть до них купці купувати пшеницю; а прийдуть бідні, то й даром їх наділяють.
Раз їдуть побіля двору купці з крамом, дивляться, — аж гарний будинок стоїть на горі, вкритий голубиними крилами, а в садочку пасуться печений бугай та кабан, що зубом оре, вухом сіє, а хвостом загрібає. Дуже вони дивувались, дивлячись на ті дива, а далі зайшли поклониться й хазяїнам. Цариця й царевич ласкаво їх прийняли і стали їх розпитувать, куди вони їдуть. От вони їм і кажуть:
— Веземо ми крам великому царю, що оженився був на меншій сестрі та й прогнав її з свого царства за те, що вона замість дванадцяти синів привела йому дванадцять кошенят; а теперечки, — кажуть, — той цар оженився на старшій сестрі, так вона йому одним окрайчиком усе військо годує.
Почув се царевич і став у матері проситься, щоб вона пустила його з купцями побачиться з батьком.
— Їдь, — каже йому мати, — та нікому не кажи, що ти царевич, а то як старша моя сестра довідається, то вона тебе з світа зживе.
Перерядився царевич у просту одежину, сів на свого коня та й поїхав з купцями до батька. Приїхали купці до царя та й стали йому розказувать, які їм довелось дива побачить, про печеного бугая і про кабана, і в якому гарному будинку живе мати з сином. Як почула про се старша сестра, зараз здогадалась, що се, мабуть, її менша сестра з царевичем живуть у тім будинку, та й стала намовлять царя, щоб він зібрав своє військо та одняв печеного бугая й кабана. Цар не хотів був її слухати, а вона як присікалась до його: «Іди та й іди», — а вона крутила царем, як сама хотіла, — так цар і звелів зо всього свого царства зібрать військо, а купців зоставив у себе, щоб було кому провести. Як почув царевич, що батько збирається на них війною, поїхав до Степу, свого нареченого батька, та й гукнув до його молодецьким покриком:
— Степу мій широкий, Степу мій просторий! Оборони мене і мою матінку од лютого ворога, її старшої сестри, і не допусти нам загинуть у сирітстві!..
— Не бійтеся, — загув Степ, — не дійде до вас те військо та й назад не вернеться: побіліє зелена трава не снігом, а кістками!
Як зібралось військо, сам цар його повів і царицю, старшу сестру, з собою узяв. Поки йшли своїм царством, у всьому був достаток, а як увійшли у степ, так зробилась превелика посуха, порепалась земля, нема ні паші, ні водопою: вітер гуде, з ніг валить чоловіка, піском очі засипає, на людей напали голод, хвороба,— і все військо цареве загинуло і вкрило поле білими кістками; тільки й вернувся цар із царицею, старшою сестрою, та з ними кілька прислужників. Розсердився цар та й став лаять старшу сестру.
— Се, — каже, — мене Бог покарав за те, що дав мені велике царство, а я хотів ще й чуже загарбать!
А старша сестра йому й одказує:
— На те тобі Бог дав велике царство, щоб ти робив, що схочеш. Загинуло одне військо, набери друге; не дійшли степами, допливемо річками, і все-таки буде по-твоєму.
Довго старша сестра умовляла царя і скребла моркву, аж поки він не згодивсь та набрав знов військо, та, налагодивши байдаки і човни, і поплив річками добувати печеного бугая та кабана.
Як довідалась менша сестра, що цар пливе до них із військом, і каже царевичу:
— Сину мій милий, сину мій любий! їдь до моря глибокого, нехай воно мені верне моїх любих синів, щоб було кому оборонить нещасливу матір. Візьми, — каже, — отеє намисто, матчині сльози, та як випливеш на середину моря, і кинь їх у воду, то вони тебе й почують!
Доїхав царевич до моря, зліз з коня і пустив його пастись, а сам зробив собі човен та й поплив. Допливши до середини, вийняв з кишені намисто і кинув у море. Як кинув, так море і заграло, покотилась хвиля за хвилею, і перед царевичем виринула кит-риба, а на тій кит-рибі стоять одинадцять братів до пояса в злоті, а од пояса в сріблі.