Прийшов — і швидше на міст. Іде, а сам усе під ноги дивиться. Ходив, ходив, то туди, то сюди, нічого знайти не може — немає нічого на мосту.
Дошкулило йому, що марно час згайнував і гроші витратив, а робити нічого — треба додому повертатися. От іде він повз будинок, що біля мосту стоїть, а звідти виходить солдат і питає:
— Що ти, добрий чоловіче, тут робиш? Я оце дивився на тебе — ти вже разів сто міст перейшов.
Той відповідає:
— Не було мені спокою ночами: весь час одне й те саме ввижалося, що знайду я клад на мосту. Жінка відмовляла, щоб я марно час і гроші не витрачав, а я не послухався, так оце й сам тепер бачу: не шукай там, де не поклав.
— Отак у сни вірити! — каже солдат. — Зі мною теж було: сниться мені, що у селі, звідки ти прийшов, в крайній хаті під піччю клад лежить. Коли б пішов туди, теж повернувся б ні з чим.
А чоловік те слухає і подумки дивується: адже солдат про його будинок каже. Та нічого він не сказав солдатові, а швидше додому пішов. «Для того, певно, я й повинен був у Прагу піти, щоб почути від солдата на мосту про клад, який, виявляється, у мене вдома лежить»
Прийшов додому, дружина сміється з нього, питає:
—Ну що, чоловічку, багато грошей приніс?
А чоловік відповідає:
— Нічого я не приніс, а зараз ось піч почну розбирати.
Жінка зовсім розсердилася:
— Ах ти, дурню! Мало тобі, що стільки часу марно згаяв, стільки грошей на вітер пустив, та ще й хату ламати хочеш — піч розбирати!
Та чоловік нічого не слухає, схопив лом і давай піч рушити. Ламав, ламав, а кладу ніякого немає.
Правильно народ каже: не ганяйся за чужим добром!
___________________
БЕКРИ-МУЙО
Югославська народна казка
Розповідають, що давним-давно жив у Царграді турок і звали його Бекри-Муйо. Від батька дісталася йому величезна спадщина, але її всю він проїв і пропив. Ходив він вулицями, загорнувшись у вовняну ковдру, а на голові мав чудернацьку шапочку, з-під якої визирала кумедна кіска. Зустрічає його одного разу турецький султан, а Бекри-Муйо п’яний. Почав султан йому вичитувати, що таке багатство він розтринькав, дійшов до такого ганебного стану. Бекри-Муйо допекли слова султана, він і каже:
— А тобі що до того, що я п’ю? Гроші ж мої! Чи ти думаєш, що у мене їх немає? Ану, за скільки віддаси Стамбул?
Султан, хоча й знав, що у Бекри-Муйо немає й копійки в кишені, але подумав: а раптом його намовив хто, у кого є гроші? Якщо ж пообіцяти, то потім від свого слова не відмовишся. Султан і каже:
—Ні за які гроші не продам тобі, Муйо, весь Стамбул, а половину — купляй. Там уже якось удвох будемо царювати.
А Муйо у відповідь:
— Добре. Завтра вранці я принесу тобі гроші.
Наступного дня у призначений час Муйо з грошима не прийшов: Султан звелів його привести. Муйо прийшов тверезий і зізнався, що у нього немає ні шеляга, — куди вже йому мріяти про те, щоб купити Царград або ж половину його? Султан у ту ж мить віддав наказ відрубати йому голову за те, що Муйо обдурив його і зіграв з ним такий нерозумний жарт. Муйо почав вибачатися, та коли побачив, що нічого не допомагає, сказав:
— Тобі легко мене стратити, але перед смертю виконай моє останнє прохання. Розшукай у своєму царстві трьох чоловік: жебрака, який не має жодної копійки, сліпця, який нічого не бачить, і каліку, у якого немає ніг; накажи привести їх сюди, добре нагодуй їх, дай їм вина, а ми подивимося, що вони робитимуть.
Султан погодився. Невдовзі знайшли таких людей, привели до палацу, посадовили поруч, дали їм їсти й пити. Коли вони добряче пригостилися, сліпий каже:
— Хвалити Бога і благородного султана, що нагодував нас білим хлібом і напоїв червоним вином!
А каліка безногий як накинувся на нього:
— Ах ти, чорт сліпий! Звідки ти можеш знати, що хліб білий, а вино червоне, якщо не бачиш? От зараз як штурхону ногою!
—Бий, а я платитиму, — підтримав жебрак.
Бекри-Муйо і каже султанові:
— От бачиш, благородний султане, що робить вино. Сліпий — без очей, каліка — без ніг, жебрак — без жодної копійки, а коли напилися — у сліпого з’явилися очі, у каліки — ноги, а у жебрака — гроші. Так і мені вчора здалося, що я — багатій і можу купити Стамбул.
Султан усе зрозумів, відпустив Бекри-Муйо, подарувавши йому життя. Але з того дня почав невідступно думати: яку ж то силу має вино і чому за ним так побиваються п’яниці? Вирішив султан сам його покуштувати і одного разу ввечері наказав принести найкращого вина. Наступного дня він занедужав. Звістка про це миттю облетіла палац, звідусіль збіглися лікарі. Але султан сказав: