— Мене може вилікувати тільки Бекри-Муйо. Негайно приведіть його.
Бекри-Муйо прийшов. Султан розповів йому, що у нього болить, запитав, що йому робити.
— Випий те, що пив учора, — і біль у голові зразу ж минеться, — відповів Бекри-Муйо.
Тоді султан питає:
— А що ж робити, якщо знову заболить голова?
— Пий ще, — відповідає Муйо.
— І до яких пір?
— Поки в тебе нічого не залишиться, крім ковдри, як у мене.
__________________
НЕ ТОЙ БАГАТИЙ, ХТО БАГАТО МАЄ, А ТОЙ, ХТО БАГАТО ВМІЄ
Югославська народна казка
Жив-був колись в одній країні цар. Жив він у мирі і злагоді з сусідами, спокійно й тихо. Одного разу захотілося йому покататися на човні. Покликав цар із собою дружину й дочку. Вони погодилися, і попливли усі тихим морем. Раптом налетів сильний вітер і поніс човна у відкрите море. Довго він ганяв човна по морю, та нарешті прибило його до берега невідомої країни. А чия це земля — цар не знав і навіть не чув. І селяни, які жили на березі, теж ніколи не чули про царя і його країну.
Не насмілився цар сказати, хто він. «Скажу, — думає, — що я цар, так з нас сміятися почнуть, ще й проженуть. А як не проженуть, то все одно своїм трудом доведеться на хліб заробляти — задурно годувати не будуть. А що ж я умію робити?»
Як же пожалкував тепер цар, що свого часу не навчили його хоч якогось найпростішого ремесла! Довелося йому найнятись пастухом. І став цар від раннього ранку до пізнього вечора пасти селянську худобу. Цариці довелося по господарству поратися. А дочка ще маленька була — вона гралася з селянськими дітьми і допомагала матері.
Минав час, цар і цариця стали старими, а дочка їхня стала дорослою дівчиною, та такою вродливою, що й не сказати — лице біліше за сніг, губи яскравіші за троянду, а очі сяють, як дві зірки.
А цар тієї країни мав сина. Поїхав той одного разу на полювання та й заблукав. Довго блукав він лісом, поки вірний кінь не виніс його на берег моря. І сталося так, що зустрів царевич дочку пастуха-царя. Як побачив він таку красу, йому й мову відібрало. Хотів спитати, як її звуть, та не зміг. Так і пройшла вона повз нього. І запав її образ глибоко в серце царевичу. Зажурений, повернувся він до палацу — і одразу ж до батька.
— Дозволь, — каже, — мені одружитися, я знайшов собі наречену до душі.
Цар зрадів, він любив свого сина і давно вже мріяв про його одруження.
— Якого ж царя вона дочка? — запитав цар.
— Моя наречена — не царського роду, — відповів царевич.
— Тоді, певно, князівського? — ще раз запитує цар.
— Ні, — відповів царевич, — вона — дочка простого пастуха.
Що тут зчинилося! Усі придворні аж роти пороззявляли від подиву, а цар так розкричався, що навіть хвилі по морю почали гуляти.
— Ти що, мене перед усім світом зганьбити хочеш? Ні, не бувати цьому!
Та царевич твердо наполягав на своєму.
—Ні з ким більше не одружуся! — каже.
Минув день, другий. Цар заспокоївся. Бачить, що сина йому не переконати, то й послав свого радника сватати у пастуха царевичеві наречену.
Радник прийшов до пастуха, колишнього царя, і каже:
— Син мого государя, царя усіх навколишніх місць, ощасливив твою дочку своїм вибором. Сам цар послав мене сповістити тебе про це.
Оце-то, думає, зрадіє старий. А цар-пастух вислухав його та й каже:
— Скажи-но мені, мудрий раднику, а яке ремесло знає царевич? Що він уміє робити?
Від такого запитання у радника очі на лоба полізли.
— Що з тобою, пастуше? Чи ти при своєму розумі? Навіщо царському синові знати ремесло? Невже мало в нашому царстві гончарів і жерстяників, шевців, щоб працювати на царського сина?
Але цар-пастух тільки похитав головою і відмовився віддати свою дочку за людину, яка не знає жодного ремесла.
Здивувався цар, коли дізнався від свого радника про те, що відмовився пастух віддати дочку за царевича. Не повірив він, послав до царя-пастуха іншого радника, більш досвідченого й хитрого. Але і йому довелося повернутися до палацу з відмовою.
Дізнався про це царевич. Спочатку дуже засмутився, а потім вирішив: «Я так кохаю дочку пастуха, що готовий зробити для неї що завгодно. Так чому б мені не вивчитися якомусь ремеслу?»