Що ж з ним сталось?.. Правду казала мати: як Бог милосердний пошле йому щастя, то без батька і без матері житиме ще лучче, як за їх. У покійних — звісно, як у заможних хазяїнів — був наймит і наймичка. Наймит — парубок ще молодий, працьовитий, не питущий, а наймичка теж чесного роду, осталась бідною сиротою, і покійна прийняла її до себе, як рідну дитину. За Павлусем і їм добре жилось; було чим-небудь йому вгодять, то стара і дякує, і грошей їм дає, і добру одежу, а часом за наймита скотину у поле вижене, а за наймичку хату вимете і води принесе. Отож, як умирала стара, то благословила наймита з наймичкою побратись, наділила їх худобою і аж руки їм цілувала та просила, щоб вони не обижали її Павлуся, доглядали б його і були йому за рідного батька й матір, а вже вона на тім світі буде благати Господа, щоб він, милосердний, послав їм усякого щастя і талану.
Отож після смерті старих наймит оженився з наймичкою і стали собі господарювати. Щастя, як горох з мішка, так і сиплеться на нашого Павлуся: і урожай у нього ліпший, як у других, і корів нема ялових. Накупили волів і послали кілька хур[9] у Крим по сіль, на Дон по рибу, побудували шинок із лавкою та й годують скриню карбованцями, як свиню горохом. Кругом у сусідів талій давить скотину, а у Павлуся, як на сміх, хоч би один тобі віл іздох.
Раз наймит піймав у садочку ройка, так з того одного розроїлось колодок з тридцять. Наймичка доглядала Павлуся, як рідна мати: і годує його, і голову йому змиє, і розчеше, і одягає, й роздягає, і стеле, так йому у вічі й дивиться, думку його відгадує, бо Павлусь за весь день і пари з рота не пустить: хоч би, часом, чого і схотів, вже не попросить: якось йому і слово важко вимовити. Тільки йому й роботи, що цілісінький день їсть (а молов здорово) та спить. Було прокинеться вранці — зараз наймичка і ставить перед його душею жарену курку, або качку, або повнісіньку макітру вареників із сметаною; їсть неборак, аж за вухами лящить. Не встигла наймичка його утерти, а він уже й уклався спати. Поспить на перині, лізе на піч поспати ще у просі. Пообідає, і знов куня; коли зимою, то знов у просо, а коли літом, то вийде у садок, ляже під грушею, а часом, глянувши угору, трошки й розсердиться: «Бісові груші, — пробубонить, — які спілі, і над самісінькою головою висять, а ні одна ж то не впаде до рота». І щоб то дриґонуть ногою та штовхнуть об цівку, то і посипались би, так, кажу ж, йому важко і поворухнутись. Лежить, лежить та й засне. Пополуднає — і знов іде у комору спати, і спить вже аж до заходу сонця. Розбудить його наймичка вечеряти, нагодує, зніме свитину, чоботи, покладе на перину, а він тільки вже сам засне. Случалось, наймит вернеться з поля і навідається до Павлуся, а тому й голову важко держати на плечах.
— А чи не смикнули б, пане Павле, люльки? — спитає наймит.
— Смикнув би, — пробелькоче Павлусь, — так люльки не знайду.
— Та ось же вона біля вас на лавці!
— Так хто ж її наб’є?
— Та вона ж набита, я ж її вам і набив, як їхав у царину[10]. От же біля вас і справу положив!
Та викреше вогню, розпалить люльку і устромить йому до рота, то він і смокче.
Було прийдуть до Павлуся парубки, та й намовляють його, щоб ішов з ними на вечорниці.
— Не піду! — пробубонить та й очі заплющить.
— Чом? — питають.
— Далеко. Якби вечорниці збирались біля моєї хати, то, може б, і пішов.
— Е, пане Павле, — кажуть йому парубки, — якби ти побачив наших дівчат, то не казав би, що далеко!
— Бачив, доволі бачив, — озивається Павлусь.
— Де ж ти їх бачив? Ти ж із хати ніколи й носа не виткнеш!
— Та коли ж сняться, щоб вони показились! Аж обридли!.. — одкаже Павлусь, та й перевернеться на другий бік.
Засміються парубки та й підуть від його.
Раз, на Зелені свята, зібралось парубоцтво шукати скарба. Узяли з собою заступи, лопати, і горілочки не забули, та й пішли у степ. Ідуть біля Павлусевої хати, от один парубок і каже:
— Знаєте що, хлопці! Візьмемо з собою на щастя Павла Лежня (таке приложили йому прізвище), то вже певно знайдемо скарб: він такий щасливий, що такого і на всьому світі не знайдеш!
Підійшли парубки до вікна (вікно було одчинене), дивляться, а Павлусь розпластався на перині і хропе на всю хату.
— Пане Павле, га, пане Павле! — гукнули парубки. — Ходім лишень з нами скарбу шукати!