Чого ти? — питає солдат.
— Я тебе з’їм!
Солдат торбинку розшморгнув та:
— А в торбинку!
Як крикне, так той чорт туди і загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив-бив. Давай той чорт проситись:
— Пусти. Внукам, — каже, — і правнукам закажу сюди ходити.
Пустив його солдат.
От уранці повів він купця в дім, і стали там жить. А прийшлось тому солдатові вмирати, він наказує:
— Покладіть зі мною неодмінно оцю люльку і торбинку.
Ото поклали йому те все, поховали його. Приходить він на той світ. Дивиться — пекло, він і убравсь туди. Зараз кілочки забиває, амуніцію свою розвішує.
— Що, — питає, — горілка є?
— Є.
— Тютюн є?
— Є.
— Огонь є?
— Є.
— От рай, так рай!
Ходить по пеклі, муштрується.
Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачить солдата, як заголосить:
— Це ж той самий, що мене колись бив! Він нам і тут життя не дасть; треба його якось вижити.
Так чорти вже й злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили.
— Що ж, братці, давайте мірятися: кому випаде — облупим того та шкуру на бочку натягнем, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.
От помірялись, облупили, якого випало, натягли шкуру, як ударять, а солдат:
— А, в похід, в похід!
За амуніцію та з пекла, а чорти вскочили та й зачинились там.
От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро.
— Іди, — каже, — в рай, там тебе давно ждуть.
Пішов солдат, де там той рай у Бога. Бог і поставив його коло свого палацу на варті. Ходить він, аж іде смерть. Солдат до неї:
— Бабусю, чуєш? Ти це куди?
— До Бога, служивий.
— По що?
— Та спитати, що мені на землі робити.
— Почекай тут, я піду спитаю.
Приходить перед Бога.
— Прийшла, — каже, — смерть, питає, що їй на землі робити.
— Хай, — каже Бог, — морить найстаріших людей три роки.
От він вертається та й згадав:
«А там же є у мене брати, вона і їх умертвить».
Виходить та й каже:
— Велів Бог, щоб ти три роки самі старі дубки гризла.
От через три роки знов смерть іде до Бога.
— Пожди тут, я піду спитаю, — каже солдат.
Приходить до Бога.
— Прийшла, Боже, смерть, питає, що їй робити.
— Скажеш, щоб три роки мертвила людей середнього віку.
Він і роздумавсь:
«Авжеж, у мене там, може, племінники є».
Вийшов та й каже:
— Сказав Бог, щоб ти три роки гризла лише середні дубки.
— Спасибі, служивий, — та й пішла.
Ото через три роки знову смерть прийшла, та така худа.
— Спитай, служивий, що мені ще робити?
Він пішов.
— Прийшла, Боже, смерть, питає, що їй робити?
— Хай, — каже, — мертвить маленьких дітей.
Він і згадав, що у нього є онуки, виходить та й каже:
— Сказав Бог, щоб ти ще три роки гризла молоді дубки.
Подякувала смерть і пішла. Через три роки приходить, а солдат не угледів її, вона й проскочила сама до Бога. Як прийшла, то й поскаржилась, за що її Бог голодом карає.
— Це він тобі все брехав! Піди його самого ще раз умертви.
От вийшла вона до солдата та й каже:
— Подавай душу!
А солдат розшморгнув торбинку та:
— А в торбинку!
Смерть у неї і вскочила. Він зашморгнув її там та й закинув у болото.
________________
ПРО КОЗУ, ЧАРІВНЕ СВИСТАЛО І ЧУДОДІЙНИЙ МАКОГІН
Українська народна казка
Гуцул Дументій ніколи не ходив на ярмарок, не мав що продавати і не мав за що купувати. Жив собі в горах і часто думав із заздрістю про тих, хто щотижня їхав із чимось до міста.
Дументієва жінка тримала пацятко. Так його доглядала, так годувала, що за рік з пацяти виросла велика льоха.
«Ото аж тепер я піду на ярмарок так, як усі порядні ґазди», — думав з насолодою Дументій.
Нарешті настав довгожданний день. Дументій прив’язав мотузку до задньої ноги льохи.
— Дивись, аби тебе не обдурили. Лічи гроші помалу, — наказувала жінка, виряджаючи Дументія аж за село.
— Не бійся, жінко. Най бояться ті, що з міста, аби я їх не обдурив, — відповів чоловік згорда.
Про Дументієву льоху вже знали три купці-шахраї, які скуповували в людей худобу, а потім її перепродували іншим. Вони порадилися, як мають ошукати Дументія, і чекали з нетерпінням, щоб вивів льоху з села.