Іванко сказав:
— Я не зможу ні одного дня прожити без тебе. Будь моєю…
Дівчина дала йому золотий перстень, і вони пішли до її тата і мами. То були чесні гуцули, які виплакали очі за своєю єдиною донькою.
Вони зробили весілля. І котик все життя був з ними — пряв золоте прядиво й казки розповідав.
Дідова донька і бабина донька
Про дідову доньку і бабину доньку є багато казок, але це не така. Давно-давно одна баба, як ще дівкою була, нажила собі дитину. Дід тоді парубкував і цієї баби не знав, а як оженився, то щасливо ґаздував з гідною жінкою. Та сталося так, що жінка його вмерла, і люди підмовили, аби сватав з другого села бабу з донькою.
Вдовець теж мав доньку і вирішив оженитися. Жили вони, жили, але баба страшно ненавиділа дідову доньку, бо та була дуже гарною, і лише почала відданичити[16] — відбою від женихів не було. Дідова донька гарна та ще й працьовита, а бабина негарна та ще й лежебока. Бідкається баба сама собі:
— Та як так може бути — дідову доньку сватають, а з моєю ніхто й розмовляти не хоче.
І надумала позбутися дідової доньки. А як? Каже їй одного разу:
— Набери в мішки попелу і відвези до того млина, де дванадцять чортів мелють, а звідти маєш привезти дванадцять мішків питльованої[17] муки.
Набрала попелу дідова донька, сіла на воза і повезла. До того млина було далеко, і доїхала вона аж на вечір. Розпрягла коней, зайшла до млина і стала чекати.
Десь коло дванадцятої години млин сам почав молоти, і з’явилося дванадцять чортів.
Підходить найстарший чорт і каже:
— Ходи, дівко, танцювати.
— Та як я піду танцювати, коли стрічки не маю? — каже дідова донька.
Принесли чорти стрічку. Вона заплела косу, але танцювати знову не хоче.
— Як я піду танцювати у старій сорочці?
Принесли чорти й сорочку.
— Ходи, дівко, танцювати! — сердиться найстарший чорт.
— Та як танцювати, коли стара спідниця?
Пішли чорти, принесли спідницю. Одяглася дівчина, а танцювати не йде.
— Та ще чобіток не маю, — каже.
Бігали кудись чорти, бігали, а принесли й чобітки.
— Ходи, дівко, танцювати, — лютує чорт.
— Та ще сережок не маю, — озивається дівчина.
Метнулися чорти по сережки, так усе носили, поки дівчину не одягли з ніг до голови. А тоді вона ще й скрині з одягом та золотими речами забагла. Несуть чорти скриню, але донесли лише до порога — бо когут запіяв, і всі втекли до пекла.
Дівчина в млині набрала мішків із борошном, висадила їх на віз, зверху висадила скриню і приїхала додому, як цісарева дочка.
— Де ти все дістала? — питає баба.
— У млині, — відповіла дівчина.
І розказала, як чорти просили її до танцю.
На другий день баба свою доньку відправляє попіл молоти.
Приїхала дівчина до млина, чекає півночі. Дочекалася, прийшли чорти, і найстарший кличе її до танцю.
— Принесіть мені те і те, — каже бабина донька, — то піду.
Чорти кинулися в різні боки, позносили все, чого забажала, одяглася дівчина, взулася — і гайда з найстаршим чортом у танець. Як обкрутив нею чорт, то цілої кісточки не залишилося.
А дідова донька живе й досі.
Донька вітру
Бідному парубку Тимофію захотілося оженитися. Він кинув очима поміж дівчатами, позалицявся, але ні одна не схотіла стати його жінкою, бо він не мав ні хати, ні хліба, ані стайні, щоб худобу загнати, котрої теж не мав.
На краю села був пустир, якого ніхто ніколи не займав. Вирішив Тимофій збудувати там хатину. Назбирав у полі купу соняшничиння, і за тиждень хатина була готова. Прибрав її квітами, обгородив і думає, до котрої дівчини посилати сватів. Цілу ніч не спав, все думав. Та на світанку здійнявся скажений вітер і завалив хатину, розкидавши соняшничиння хтозна-куди. Розсердився Тимофій і погрозив проклятому вітрові:
— Тепер я піду твою доньку сватати!..
Й почулася йому вітрова відповідь:
— У-у-ху-ху, прихо-о-дь!.. А-а-ха-ха, при-хо-о-одь!
Пішов до сусідів і сказав:
— Я хочу побратися з Вітровою донькою. Ходіть зі мною і будете моїми старостами.
Сусіди витріщили очі — думали, що Тимофій здурів.
— Що, хочеш шукати вітру в полі? — кажуть. — Ой, будеш, небоже, тонко свистіти. Будь парубком, а не пустим зіллям.
Ніхто не пішов з ним.
Тимофій склав свої нехитрі пожитки, прив’язав торбину до палиці і, закинувши на плечі, подався туди, звідки віяв вітер. Ішов не годину і не дві, коли раптом побачив, як яструб з неба шугнув на маленького зайчика і схопив його своїми пазурами. Парубок закричав, засвистав, шпурнув капелюхом у яструба, і той випустив бідне зайченя.