І пішли.
— Пане, — прошепотів корчмар старості, — Тимофій збудував хату на вашій землі.
— Пане, — додав жандарм, — у Тимофія така гарна жінка, що аж у очах темно. Він кудкудакає коло неї цілими днями, як коло писаного яйця. Вашому синові таку б… То була б пара, як пиріг і сметана…
А у старости син був такий, що як вигляне у вікно, то собаки три дні брешуть, а як подивиться на кого, той може скиснути. Ні одна дівчина на світі не хотіла й бачити його.
Староста гукнув, аби привели Тимофія.
— Звідки це ти знову приблудився? — спитав, тільки-но Тимофій переступив поріг.
— З широкого світу.
— З того світу? — недочув староста, що був трохи глухуватий і дурнуватий.
— Ага, з того, — кепкував Тимофій.
— А мого тата не бачив там?
— А то ні! Він, пане, весь час у пеклі дрова на плечах носить. Сорочка на ньому розлізлася, не має що їсти. Як останній злидень. Мене пустили з пекла принести хліба, солонини, а я оженився в дорозі.
— Я передам татові вбрання, їжу і пару коней, аби мав чим дрова возити, а ти мусиш мені принести персня з пальця його лівої руки. Як не принесеш, то знай: заберу твою жінку, а хату, яку ти збудував на моїй землі, завалю.
Старостиха насмажила курок, винесла вбрання, а староста дав двох вороних, і Тимофій поїхав.
Їде і журиться. Тяжко було йому розлучатися з Вітровою донькою і новою хатою, де він зазнав трохи щастя. Та що робити? Роздав людям вбрання, смажених курок і коней, а сам подався до Батька вітрів за порадою.
— Так і так, — сказав, — староста хоче, аби я приніс йому персня з пальця лівої руки його покійного батька, а якщо не принесу, то забере мою жінку і завалить хату. А я навіть не знаю, де те пекло.
— Не журися, зятю, — заспокоїв його Батько вітрів. — Я пошлю з тобою свого найменшого сина, він знає туди дорогу.
Батько вітрів тупнув ногою, і з’явився Вихорець, який пританцьовував і вельми тішився, що вже і йому дадуть якусь роботу.
— Поведеш Тимофія до самої брами пекла, — промовив Батько вітрів до найменшого.
Вихорець подався вулицею. Там, де він проходив, здіймалася хмарка пороху, а як біг по полю, то трава ніби танцювала. Тимофій ішов слідом за ним і незабаром дійшов до темної печери. Там Вихорець почав кружляти на одному місці.
— Ге-ге-ге-е-ей! — крикнув Тимофій.
У темряві печери дзенькнув замок і показався чорт.
— Чого ти хочеш, Тимофію?
— Витягни сюди на хвилину батька нашого старости.
Чорт зник, та через якусь мить знову з’явився, тримаючи батька старости за чуприну. Той був у вовчій шкурі. Тимофій кинувся до нього і зняв з його пальця золотого персня.
Повернувся до старости і простягнув йому золотий перстень.
Староста розглянув персня і спитав:
— А що робив мій батько?
— Що мав бідний робити? Лежав у соломі і блохи зубами ловив. Просив, аби прийшли до нього в гості разом з онуками.
Староста дуже зрадів, що побачить тата, який залишив йому повну бочку золота. Він покликав сина і сказав:
— Готуйся, поїдемо до твого дідуся в гості.
Вони натовкли у кілька мішків всілякого добра, одягнули святкове вбрання і запрягли до брички четверо коней.
— Бери віжки в свої руки, бо ти знаєш дорогу, — промовив староста до Тимофія.
Коні так рвонули, що за ними тільки закурилося. За кілька днів Тимофій опинився перед входом до пекла.
— Ге-ге-ге-гей! — крикнув.
У темряві печери дзенькнув ключ, і в ту ж мить з’явилося кілька чортів.
— Чого тобі треба, Тимофію? — спитали.
— Пани просяться до вас, прийміть молодих до старих.
Чорти аж підскочили від радощів. Накинули на старосту і його сина вовчі шкури і затягли їх у пекло.
Коли знову дзенькнув ключ, Тимофій сів у бричку, ляснув батогом і понісся, як вітер, до своєї жінки, за якою весь час тужив.
Але корчмар і жандарм не давали йому ні одної світлої днини — ладні були втопити його в ложці води.
Якось вони прийшли і сказали:
— Ти повіз пана старосту на той світ у гості, а тепер мусиш і нас повезти.
— Добре, поїдемо, — згодився Тимофій.
Корчмаревими кіньми повіз їх у дубовий ліс, вибрав найвище дерево і промовив:
— Лізьте… Як прилетять ангели, я закричу: «Плигайте!»
Корчмар і жандарм роззулися і почали дряпатись один за одним на стовбур високого дуба. Коли схопилися за гілляки, корчмар спитав:
— Плигати?
— Ні, лізьте вище! Звідси ангели не схоплять вас.
Коли вони добралися до середини дуба, жандарм злякався й спитав:
— Плигати?
— Ні, лізьте ще вище! Звідти ангели вас ще не схоплять.
Нарешті дісталися з гіркою бідою на саму верхівку дуба.