— Сюю гору зрівняй, аби завтра на тому місці ріс сад і в ньому аби співали райські птахи.
Встає вранці — все зроблено, як він розпорядився. Цариця чудується, весело бігає доріжками саду. А її чоловікові не до сміху.
Другої ночі чорт знову з’явився. Вони, осика би їм, мають силу від одинадцятої до першої години по півночі.
— Давай друге завдання!
— Аби за садом було величезне озеро, наполовину вкрите льодом, а в другій половині вода аби була теплою.
Вранці встав цар і видить чудо: на одній половині озера крига, а на другій — лебеді плавають. Зажурився він, аж почорнів. Жона се помітила й каже:
— Чи не з чортом ти зв’язався?
— З чортом. Коли не дам йому таке завдання, яке він не зробить, то завтра мене вже не буде.
— Не журися. Я вже придумала, — і вона вирвала волосок з голови. — Най чортяка зробить із нього стометровий.
Прийшов чорт опівночі — а на нього вже чекає завдання. Узяв волосок і поніс у пекло. Почали чорти мудрувати, як би той волосок витягнути у стометровий. Нагрівають — волосок корчиться, натягають — рветься. Прибіг чорт до царя, доки когути не запіли, й каже:
— На свій волосок, та живи собі скільки хочеш і зможеш. Пропав ти від нас.
Що то жона може!
Залізноноса баба
Десь за темними лісами, за глибокими морями, від нас на сімдесят сім держав, а ще далі — на десять горобиних кроків і на двадцять блошиних скоків жив-був один чоловік, який мав стільки діточок, як на решеті дірочок, і ще одним більше. Діти такі, ніби хто з лантуха картоплі насипав: малі, більші, ще більші.
Журився чоловік, що йому робити з діточками, бо був такий бідний, як церковна миша. Коли дивився на дітей, то серце його розривалося: бліді, голодні й такі слабенькі, що хиляться від вітру. Думав, думав чоловік, як зарадити біді, але ніяк не зміг щось надумати. Ще доки жила жінка, сяк-так тягнули з дня на день, а як померла, то всі біди посипалися на його бідну голову. Крутив, вертів на всі боки, як жити далі, але тільки гірше виходило.
Каже собі чоловік: «Гей, та цього вже не можна терпіти! Піду світом, щастя пошукаю, бо як удома сидітиму, усі згинемо».
Так і зробив. Нагодував дітей, чим було, взяв на плече сокиру і пішов широким шляхом.
Іде, йде, йде. І зайшов до глибокого лісу. Застала його така ніч, що в темряву можна було сокирою встряти. Але чоловік не зупиняється, а все далі йде. Коло півночі вже й сили не має іти, але боїться лягти відпочити, щоб звір його не розірвав.
Раптом далеко перед ним щось блиснуло. Чоловік — за світлом, за світлом і дійшов: світло лилося з маленької хижки, що була серед лісу.
Чоловік заглянув у вікно: лампа світить, і вогонь у пічці горить, аж іскри розлітаються, начебто якась невидима сила гребе там жар.
Чоловік подумав: «Ото б добре зігрітися й просушитися». Бо падав дощ, і одяг подорожнього геть-чисто промок. Тут і грім так вдарив, що душа із чоловіка мало не вискочила.
— Нехай буде, що буде, а зайду я до хижі. Може-таки, мене не вб’ють, а як будуть бити, то і я маю сокиру!
Погрюкав у двері. Ніхто — нічого. Погрюкав удруге. Тиша. Натиснув на двері — вони відчинилися. Переступив поріг, а в хижі тепло-тепло, і чимось приємно пахне. Але хижа порожня. Розглядає, ходить чоловік по хаті, але ніде живої душі!
Став коло вогню, сушить одяг. Потім сів на лавицю і гріється. Тут так добре, а надворі темна ніч, дощ ллє, грім бухає! Чоловік думає собі: «Хто тут живе й чим так гарно пахне?..» Подивився на стіл, а там усяка їжа й пиття: м’ясо печене, курка, калачі — що лише загадати!
«От, — каже собі чоловік, — вже нагрівся, а тепер наїмся…»
Сів до столу й почав уплітати, їсть то одне, то друге, й попиває. Їв і пив доти, доки в нього лізло. А потім набив люльку, запалив її та й палить…
Раптом дивиться, а поряд на лавці паскудна чорна кішка на нього очі витріщила. Хотів відігнати, а вона тієї ж хвилини щезла.
«Гм! — думає чоловік, — не бачив, коли з’явилася, не бачив, куди й зникла. Здається, на своє нещастя потрапив я у чортову хижу».
— Так і є… — озвався голос.
Бідолашний чоловік глянув у той бік, звідки почув голос, а там таке собі бабище сидить, що на неї й дивитися страшно: стільки на ній зморщок, як у циганки на спідниці зборок, носище такий довгий, що коли голову схиляє, то в землю впинає. А той ніс із заліза: коли по ньому ударити, то гуде, як дзвін… Баба говорить:
— Так, так, чоловіче, потрапив ти до чортової хижі. Я чортова мати. Зараз прийде із пекла мій син і візьме тебе в руки. А коли я йому скажу, що ти його обід з’їв, то ніхто тобі не позаздрить!..
Почув оце чоловік, і аж мороз пішов по ньому. Зубами цокотить. А баба продовжує: