І Микола Сом, хитнувшись (аж човник наш гойднувся, на Чорториї хвилька побігла), схопив вудочку, на якій так обнадійливо кивнув сторожок, вигукнув:
— Валько! Та ми з тобою обидва у Дніпрі крижаною купіллю хрещені! — витягнув здоровенного окуня-пузаня, горбатого і колючого. В ту ж мить і на моїй вудочці поклонився кивок-сторожок, я теж схопив вудочку і, завмираючи від передчуття доброго улову, витягнув у човен. Його, голубчика, окуня-пузаня, горбатого і колючого… Що там не кажуть, а на Чорториї добра рибалка. Та й такі окуні-пузані, горбаті і колючі не ловляться більш ніде, як тільки на знаменитому Чорториї!..
Колись, ще за легендарних часів слов’янства та Київської Русі, він був глибоченним. І таким буйно-вередливим та примхливо-грізним, що — ой-ой!.. Недарма ж наші пращури русичі нарекли його Чорториєм. Бо справді чортом рив і вергав!
І ось чому. У ті давні часи, як свідчить передання, по смерті засновників Києва братів Кия, Щека і Хорива слов’янські племена поляни, радимичі, в’ятичі та сіверяни утискувалися хозарами, що жили між Хвалійським (Каспійським) та Азовським (Меотида) морями у своєму Хозарському каганаті і були хозарськими жидами, бо сповідували іудаїзм. Вони знайшли слов’ян, коли ті „сиділи в лісах на горах“ і брали з них данину по білій вивірці (очевидно, зимовий горностай, білка — надто дешево). Київський князь Олег не велів давати хозарам данину, сказавши; „Я їм противник, і вам нічого давати. Не давайте хозарам, а давайте мені“. В роках 883–885 Олег визволив більшість слов’янських племен з-під залежності Хозарського каганату. Добряче їх поколошмативши, багато хозар взяв у полон і поселив згодом в Київській Русі.
Жили хозарські полоняники і в околицях Києва. Один з них сидів — його так і звали: Хозарин, — на південній околиці Києва, в урочищі Видубичі, де тоді знаходився перевіз на лівий берег Дніпра. Хозарин ловив рибу в Дніпрі, з того й жив. Був то чи не батир їхній, кочівницький, дебелий, увесь зарослий волоссям так, що тільки гострий ніс на обличчі і видно було. Та ще зуби біліли, як рідко коли одкривав рота. Його боялися — нелюдимий чужак та ще й здоровенний, ведмідь клишоногий — попадешся такому, чи й вирвешся потім. Навіть дніпровські рибалки його обминали. Жив у якійсь ветхій землянці на березі Дніпра, що була схожою на нору чи лігво польового звіра. І так сталося, що той Хозарин-риболов та уподобав собі відьму з Лисої гори.
Треба вам сказати, що Київ у ті часи (як і в ранішні чи пізніші) доволі-таки був відьмацьким градом. А київські відьми так взагалі і усім відьмам були відьмами, їх знали у всьому світі, бо вони добре вміли штукарити та різні нечисті діла творити. Рівних їм у цьому ділі і в інших країнах не було. Правда, спершу, кажуть, у Києві жили лише чародії та козаки-відьмарі, а вже потім і відьми з’явилися — біс його знає звідки, це їхні темні діла. Не інакше, як нечистий їх там поселив. Чи козаки-відьмарі їх до Києва наманили, щоби мати подруг. Так чи інак, а розвелось їх у Києві!.. Як тільки, бувало, споночіє, так їх у небі, що тих горобців удень! На мітлах літали. А котрі й на кочергах. А для своїх зібрань, що їх згодом Павло Загребельний назве партійними шабашами, уподобали Лису гору, що ото неподалік Видубичів, на правому березі Либеді, при її впадінні в Дніпро. На Лису гору вони зліталися на свої всенічні зібрання. А вже чародійки були!.. Нема тепер таких, перевелись відьми тепер! Тільки й лишилася назва, а так… Не те! Нема сьогодні путньої відьми, а тоді!.. Одна одної страшніша та поганіша! Але це як для нас, як на наш, християнський позір, а як по-їхньому, по-відьмацькому, то одна одної красивіша.
От Хозарин той і назнав собі серед них босорканю, найзлішу чаклунку, прислужницю диявола, з найдовшим серед усіх відьом хвостом. По-їхньому, по-відьмацькому, вона була чи не найкращою серед усіх своїх хвостатих товарок. І закрутила та відьма Хозарину голову, став він ночами учащати на Лису гору, вже ніби й своїм серед відьмацького шабашу став. (А треба вам сказати, що він сам був наче їхнього кодла, бо серед хозар вважався чаклуном). А та відьма його манить-манить, а до себе й не підпускає близько. „Як доведеш, — каже, свою вірність мені, тоді тебе й приголублю і хвостом своїм обів’ю…“ Тож Хозарин ходить і ходить щоночі на Лису гору, вірність свою тій відьмі показує… і доходився…