— Яких маю родичів, таких і маю, — розводив Сом руками. — Я ж Сом.
— Краще б ти В’юном був! Чи якимсь там… Йоржем. Або й Пічкуром. Так було б безпечніше, а то… Бий тепер йому, родичу своєму, чолом, щоб відпустив нас…
Що було далі, розповім пізніше, як трохи оговтаюсь та до тями прийду, а зараз лише зазначу, що таке случилося з нами року… року… Дай Бог пам’яті, коли ж це случилося? Здається, того літа, коли в Києві по п’ятірці пенсіонерам набавили… Бо ж і на хліб пенсій не вистачало… То, кажись, року… Та писали ж тоді газети захоплено щось про «нову турботу за наших славних ветеранів!» Отже, року… А втім, яке це має значення, якого саме року? Що ви причепилися до мене з тим роком? Пам’ятаю, що після того випадку (про який я ще якось докажу, оговтавшись), Сом і втнув про мене у газеті «Слово Просвіти» придибенцію під назвою «Він до всього — риболов». І ось що він у ній, як оговтався, написав:
«Валентин Чемерис — відомий український романіст, повістяр та есеїст, гуморист і сатирик. А ще — секретар Спілки письменників України. І до того ж — заступник головного редактора газети „Літературна Україна“. Одне слово: чоловік він хоч куди. Як говорила у минулому столітті одна юна поетеса: вельми покладистий. Чи ж є якась погана риса у Валентина Чемериса? Ні, немає. Скажу, що друг мій Чемерис багато має гарних рис. Та над усе він — геніальний рибалка. Знає, де ловити, на яку приманку і наживку. Навіть знає, з ким ловити рибу в одному човні. Останніми роками уподобав лише мене. Річ у тім, що в нього, як і в кожного рибалки, часто-густо не клює. Ні, не такий наш Чемерис, у якого ніц нема ні грана фальші. Це єдиний український гуморист, який у житті ніколи не користується гіперболою. Тож коли йому, безрибному, ставлять важке запитання: „Що ти упіймав?“ — пан Валентин чесно й гордо відповідає: „Я сьогодні сома упіймав!“ — і показує пальцем на мене… Як бачите, не бреше…»
Істинна правда! Сома я частенько ловив. Тут Сом не бре-бре. І — ловлю. Але тільки отого, що з великої літери. Бо є ще сом з малої, якого мені, чомусь, незважаючи на всі мої зусилля і геніальність риболовецьку, так досі й не пощастило запопасти! Лящів ловив, судаків ловив, линів ловив, щук ловив, карасів ловив, гущарок, пліток, в’язів і ще багато якої риби — великої і малої — аж до пічкурів включно, ловив, а ось сома — ніц! Все ще, як кажуть, попереду.
То хто з них знаменитіший — Сом з великої чи сом з малої літери?
Якщо вірити УРЕ, — а ви їй не вірте! — то буцімто другий, отой, що з малої, якого мені так досі ще й не вдалося запопасти.
Чому так сталося, що з двох сомів тільки один до УРЕ потрапив?
Принагідний відступ. Коли свого часу готувався дванадцятий том УРЕ, до головного редактора видання, до «самого» Бажана подзвонив гуморист Олег Чорногуз.
— Спасибі, Миколо Платоновичу!
— За що? — поцікавився метр.
— А за те, ще увели чорногуза до дванадцятого тому.
— Олег Чорногуз? — Бажан мить подумав, пригадуючи, і твердо відповів: — Ні, Чорногуза у дванадцятому томі немає!
— Є, є, — радо Олег, — тільки з малої літери. Ось цитую: «чорногуз, лелека білий — птах роду лелека ряду лелекоподібних».
Бажан засміявся і увів до тому, крім чорногуза з малої літери, і Чорногуза з великої, себто Олега…
Така придибенція.
На жаль, щось подібне не трапилося з Сомом (чи Микола не додумався подзвонити Бажану?), а тільки в десятому томі УРЕ є лише один сом — з малої літери. Так званий сом звичайний: риба родини сомоподібних. Тіло довжиною до 5 метрів, маса до 300 кілограмів, оливково-зелене зі світлими плямами на боках, черево біле. Вусиків 3 пари… Але, повторюю, це сом звичайний. Для іншого Сома, незвичайного, у Бажана не знайшлося кількох сантиметрів площі в його УРЕ. І все ж таки школа Сом обезсмертив скупого і не завжди справедливого — служив режиму — головредактора УРЕ. Річ у тім, ще в шістдесятих роках і пізніше у Києві (як і по всій Україні) ходило чимало в’їдливих епіграм по руках. Особливо дошкульними були ті, що присвячувалися поету Бажану. Лише через багато років — вже в третьому тисячолітті, Сому вдалося встановити їхнє авторство (див. його збірку «Як я Сталіна хоронив», 2002 рік). Виявляється, мадригал, присвячений Бажану, написав не хто інший, як Андрій Малишко:
1
2