Чорторий

Не залишився в боргу (як епітафіїст) і сам Микола Сом, увіковічнивши офіційного поета УРСР і головного редактора УРЕ у таких рядках:

Тут лежить Бажан Микола,
(А казали: не умре…)
Залишилась хитра школа —
Від «ура» і до «УРЕ».

І ще принагідно про Бажана. Коли збірку Василя Симоненка «Земне тяжіння» посмертно висунули на здобуття Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка, Сом (власне зізнання) «надіявся на людську справедливість і на мудрість нашої Спілки», але… Ще до обговорення висунутих кандидатур, Малишко йому сказав:

«Не радій, Миколо. Шевченкової премії не одержить мати твого померлого товариша. Ця премія уже лежить у кишені поета-академіка, поета — орденоносця і орденопросця Миколи Бажана».

Так воно й станеться.

Із повісті-діалогу Миколи Сома з матір’ю В. Симоненка Ганною Федорівною Симоненко-Щербань (збірка «З матір’ю на самоті»):

«Поет: …Звичайно, шанований Микола Бажан наперед знав, що премія дістанеться тільки йому, а не Симоненку. Саме про це я голосно сказав у театральному Товаристві — на громадському обговоренні творів, які висувалися на Шевченківську премію у 1965 році.

Мати: І ти не побоявся? Тобі ж могли дати доброго прочухана.

Поет: Звичайно, я теж людина зі страху… Але за моєю спиною стояв тоді добрий бог — Андрій Малишко. Та мене таки за той виступ по голові не погладили. Поет-партизан Платон Воронько, який головував на тому вечорі, привселюдно назвав мене літературним хуліганом…»

Через роки Микола відповість на звинувачення його в літературному хуліганстві (як і в інших звинуваченнях, що стосувалися його звитяжного і непокірного характеру) віршем «То був не я»:

Я ніжний був. А той, хто був не я, —
То грубіян, задира, забіяка…

Отож, не просто відповісти одним словом: а хто ж він такий, мій друг Микола Сом? Одним, повторюю, словом.

А ось трьома — спробуємо, словами самого ж Миколи Сома. Мається на увазі епітафія Миколи Сома на… Миколу Сома. Себто СОМОепітафія — є, виявляється, й такий різновид епітафії:

Земний уклін Миколі Сому!
Він тут (нарешті!) охолов,
Тож не втече тепер із дому
Поет, учитель, риболов.

Отже, він у трьох лицях: поет, учитель (вчителює в рідному селі Требухові та в інших школах Броварського району. Відмінник народної освіти), риболов.

Вода по коліна,
Труси по коліна,
Вусатий рибалка закляк і намок.
Минає година — і лиш цигарчина
Танцює під носом, немов поплавок.

Це теж він, Микола Сом.

Але сказати так — значить нічого не сказати про Миколу Сома, бо він аж ніяк не вкладається (хоч як його не бгай) у вищенаведені три іпостасі.

Найголовніше і найзначніше його звання — селянський син. Тож нам хоч не хоч, а доведеться процитувати його вірша «Жебраки», присвяченого сестрі Надії. Це на тему про «щасливе і заможне колгоспне життя», яким дехто ще й досі козиряє. Це коли за єхидним висловом кремлівського горця, «жити стале краще, жити стало веселіше».

Пізня осінь сорок шостого…
Під ножами вітру гострого
Ми йдемо — рука в руці.
Хто ми? Сироти.
Старці.

Ми у торбі сльози носимо,
Кладемо ногами босими
Нашу бідну первопуть…
Голод.
Хліба не дають.

Де буряк, де бульба з морквою…
Важко.
Торба стала мокрою,
Давить, муляє плече.
Боже!

Як мені пече!
Я той сором пам’ятатиму —
Я ж учився в класі п’ятому,
А тобі — годочків три,
А кругом вітри, вітри…

Жебраки.
Сіроми.
Сироти…
Треба нам рости, щоб вирости…

Тож і не дивно, що найбільшою мрією його дитинства було стати матросом. Чому саме матросом? «Щоб кудись попливти, де немає злиднів».

«А мрія найперша і, може, найбільша» — знаєте якою вона була у малого Сома? «Майже до смерті хотілось мені! — Хліба шматочок… А більше нічого…»