Але — виріс. Всупереч «щасливому і заможному колгоспному життю». Тож він усюди свій. Де не посій, там і вродить. І в тюрмі вже встиг побувати. І — не раз, бо зробив туди кілька ходок — із творчими виступами — як поет і гуморист.
От виступав він в чернігівській жіночій колонії. Зворушені зечки йому дякують, дякують… А начальник тюрми (єдиний чоловік у тому специфічному закладі) і каже насамкінець: «Гражданін Сом! Вы нам очень понравились. Оставайтесь у нас навсегда!» Сом ще, правда, не скористався цією дружньою порадою…
Виріс він не просто поетом, а — щирою доброю душею, дотепником-гумористом («Іду. Дивлюся: когось б’ють. Я придивився: б’ють мене»), геніальним риболовом, завжди бадьорим, голінним, рвучким, легким на підйом. Бадьористо-зухвалим. Але й не занозистим, не хвастуном-хвальком (хоча й не без, гм-гм… цього. Особливо, як розповідає про свої успіхи у риболовлі). А взагалі, він, незважаючи на вік, хват, хлопець-зух і молодець. Юнак. Леґінь. Парубок. (Він здається вічним парубком, хоч має дружину, доньку й онуків, себто дружне сімейство Сомів). Вирісши, він гордо на всю Україну заявив:
Хоч тепер вам втямки, хто ж такий мій друг Микола Сом?
До всього ж він — неперевершений майстер експромтів, що так і вилітають з нього — на ходу. І здебільшого предотепні. Навіть чужою мовою йому вдаються. Ось один з прикладів. Виступав він на якомусь там літвечорі (це було ще за есересерівських часів) під Москвою в містечку Красная Руза. «П’ю, — розказував, — пиво із живими класиками вельми великої російської літератури. Один „очень большой поет“, до пупа увішаний лауреатськими значками, пристав до мене: „Что ты, Микола, все по-украински да по-украински… Пора переходить на общепринятый язык. Неужели так тяжело?“ Чому ж тяжко? І тут я загледів величезний плакат, що майорів на увесь центр Красной Рузи. Це була відома антипожежна агітка Володимира Маяковського: „Родители! Не оставляйте детей одних! Дети балуются — пожар от них!“ У мене тут же з’явився віршований експромт „Подражание Маяковскому“, який я радісно подарував творцям великої російської літератури: „Дети! Не оставляйте родителей одних! Родители балуются — дети от них!“»
Донедавна мій друг був не просто поетом, а — радянським (українським радянським). Як і всі в тодішній імперії більшовиків. Після того, як почив у Бозі (нарешті) СРСР, Микола Сом — просто поет, без ярлика «радянський». Але якось таки Микола походив у советских поетах. І трапилось це, коли він представляв українську (неодмінно радянську!) літературу в Кіровській області Росії. Є там містечко Совєтськ. Письменники виступали в районному Будинку культури. Перед тим, як надавати слово, секретар обкому партії, яка вела вечір, представляла кожного гостя, і так уже виходило, що в кожного були і звання, і чини, і лауреатство, і медалі-ордени тощо. А коли дійшла черга до скромного Миколи Сома з України, то виявилось, що в нього немає ані чину, ані звання, ані нагороди. Як такого представляти? Секретар обкому партії, нахилившись, шепче Сому: зараз вам виступати. Придумайте собі будь-який титул, аби я солідно вас представила.
А Микола їй: назвіть мене просто — совєтський поет.
Керівна дама й оголосила: «Микола Сом из Украины. Настоящий советский поэт!»
Як згадує Микола, «переповнена зала Будинку культури аж стогнала від задоволення». Шквал аплодисментів, вигуки! Ще б пак! Було від чого, адже в містечко Совєтськ нарешті приїхав справжній совєтський поет!..
І — справжній пісняр, чиї пісні (принаймні деякі) вже давно стали народними. Зізнаюсь, довгий час відому — популярну! — пісню «Мрія» (пригадуєте: «Без вітру не родить жито, Без вітру вода не шумить, Без мрії не можна жити, Не можна нікого любити») я вважав народною. І, навіть, в одному із своїх фантастичних оповідань процитував її як… народну. І лише через роки дізнався, чия ж це пісня. В кінці п’ятдесятих Миколу Сома, тоді молодого поета запросили в Одесу — разом з А. Малишком та Л. Забаштою писати пісні до кінокомедії «Чорноморочка», що саме там знімалася. Микола вранці сів на камені біля моря (вперше в житті він був біля моря, як і вперше в житті жив у готелі з народними артистами України вчорашній сільський хлопець, студент) і за пару годин написав «Мрію» — на задану тему. Фільм вийшов благеньким, його вже давно і міцно забули, а ось Сомова «Мрія» здобула всенародне визнання, і сам Андрій Малишко тоді порадів за молодого поета. «Малишкова школа!» — гордо вигукнув, вітаючи Сома з успіхом.