— О, як я страшно змучив ся! І як довго! — каже Асархадон.
— Де там довго, — мовить старець. — Ти щойно пірнув і в тій хвилі назад висунув голову з води. Чи ти зрозумів тепер?
Асархадон нічого не відповідає лиш з страхом дивить ся на старця.
— Чи зрозумів ти тепер? — питає далі старець. — Се ти і ті жовніри, котрих ти поубивав — се ти також. І не лиш жовніри, але і ті звірі, котрих ти убивав на польованю і пожирав на своїх бенкетах, були також — ти. Ти думав, що житє лиш в тобі, але я стягнув з тебе заслону обману і ти побачив, що ділаючи зло иншим, ти чиниш його і собі. Жите одно у всім і ти проявляєш в собі лиш частину сього одного житя. І лиш в сій одній частині житя, в собі, ти можеш поліпшити, або погіршити, побільшити, або поменшити житє. Уліпшити житє в собі ти можеш лиш сим, що будеш руйнувати перегороди, що відділюють твоє житє від инших сотворінь, будеш уважати инші сотворіня собою і любитимеш їх. Знищити житє у инших сотворінь се не в твоїй власти. Житє убитих тобою сотворінь щезло з твоїх очий, але не знівечилось. Ти думав продовжити своє житє і вкоротити житє иншим, але ти не в змозі сего зробити. Для житя нема ні часу, ні місця. Житє — хвилина і житє — тисячі літ, і житє твоє і житє всіх видимих і невидимих істот світа — однаково рівне. Знівечити житя і переинакшити не можна, тому, що воно лиш одно є. Все проче лиш нам видасть ся.
Сказавши се, старець зник.
На другий ранок цар Асархадон приказав увільнити Лаіля і всіх забраних в неволю, та заперестав карати смертю.
На третій день він прикликав до себе свойого сина Ашурбаніпала і передав йому царство, а сам пішов зразу в пустиню, роздумуючи над тим, про що довідав ся від таємничого старця. А потім почав він ходити у виді мандрівника по містах і селах, проповідуючи людям, що житє одно і що люди роблять зло лиш собі, коли хотять чинити зло иншим сотворіням.
З російського переклав А. Веретельник
Олекса Стороженко
Чортова корчма
(Антону Андрієвичу Глушановському)
Раз походом із курської ґубернії в херсонські степи, переправившись через Дніпро, прийшов наш штаб на днівку в село Сведовок. Село розкинулось у долині а кругом оточували його високі гори, вкриті відвічним лісом. Мені сказали, що в лісі богацько валюшнів, і я, на другий день, пішов полювати. Щоб не заблудити ся в гущах, я узяв з собою хазяйського сина, парубка по двайцятому року; думаю собі: проведе, а часом як встрелю на плесі качку, то буде кому й витягти. В лісі валюшнів здіймалось до біса, так за гущиною не зручно було стріляти; от ми, пообідавши у лісничого, вибрались із нетрів ік Дніпру, щоб пополювати ще на качок та куликів.
Вже над вечір, як став стухати жар, повертались ми у село луговиною. Не доходячи зо три верстви до села, побачив я на горі велику руїну мурованої будови. Сонце сиділо і огненним промінням освічувало темні мури, а за ними наоколо чорнів ліс.
— Що се за руїна? — спитав я парубка.
— Се «Чортова корчма», — відказав парубок.
— Як чортова?
— У сій корчмі колись, давно вже, шинкували чорти, тай досі що року перед різдвом бенкетують тутечки з відьмами.
— Хто ж бачив як вони бенкетують?
— Були такі, що бачили, тай розказували тим, що не бачили.
Я зійшов на гору, щоб огледіти руїну. Корчма була стародавної будівлі: широкі стіни й покої під зводами. В першому покою, на камяному помості, було розкидане скло від битих фляшок, кістки; а біля розваленої груби лежала кабиця, багацько битих горшків і купа попелу з вугіллям. Видко було, що тутечки ще не так давно щось готували і добре гуляли.
— Так, так, — сказав я, — бенкетували, тільки не знаю хто: чи люди, чи чорти?
— Кому ж більш і товктись тутечки, — відказав парубок, — як не чортам! Яка нечиста мати понесе сюди чоловіка!
— Розкажи ж мені, хто довідав ся, що в сій корчмі шинкували чорти? Як про се розказують?
— От, як про се розказують старі люди, — почав парубок. — Ще за часів Січи, недалечко від сієї корчми доживав віку старий запорожець. Мав він хату на дві половини, на одній, у світличці, сам жив, а на другій жила бабуся, що його доглядала і годувала. Запорожця того всі поважали, бо дуже добра і чесна була людина; не гнула перед ним кирпи і старшина, ходили до його і прості люди, деколи заходили й Татари (бо п по татарськи знав) і Жиди; та він і чортів не цуравсь: — інколи й біси до його навертались, то він було розпитує їх і бавить ся з ними.
— Раз, перед різдвом, тільки що вернув ся він із всеночної, чує — щось шкряба біля дверий. Запорожець думав, що кітка, тільки відчинив, а в хату шасть чорт: хука в лапки і гуля халяндри, бачите — дуже приморозило, так чорта проняв циганський піт.
«Тай змерз же! — каже чорт, — такий мороз, що аж очи зліпають ся! Будьте ласкаві, добродію, пустіть погріти ся».
«Грій ся, вражий сину», — каже запорожець, поскубши тихенько за вухо чорта.
«Спасибі вам, добродію, — каже чорт, — за вашу ласку». Тай сів біля грубки.
«Відкіля се, — спитав запорожець, — нечиста мати тебе принесла?»
«3далека, — каже чорт, — аж із того краю світа!»
«Щож ти там робив?» — спитав старий.
«Звісно що, — каже чорт, — іскушав людий. Щож нам чортам більше й робити!..»
«І не обридне вам, — каже запорожець, — чорт-батька-зна-чого блукати по світу! Пора б уже вам і вгамувати ся...»
«Е, добродію, — каже чорт збіднівшись, — не наша сила, не наша й воля: — і в нас є старшина, сиріч начальство... треба бачите, слухати ся; скачи враже, як пан каже. А то який би його біс оттак і по світу товк ся! Подивіть ся лишень на мене: гасаючи, всі кіхтики на лапах попротирав, і шерсть по боках повилазила!... Та ще колиб ви знали, що вони вагадують тамечки в пеклі: понастроювали скрізь тих шинків, корчем, запроваджують бенкети, ігрища, гоцаки, тропаки, гопаки!..»
«Невелика ще біда, — каже запорожець, — із тих шинків, корчем і ігрищів: прийде чоловік у шинок, випє собі на здоровля чарку горілки, з’їсть оселедець-другий; зберуть ся на празник або в неділю парубки та дівчата, погуляють собі, потанцюють, а деякі спарують ся й одружать ся...»
«Колиб так, — каже чорт, — то нічого було б й казати; а то хоч би і в сій корчмі, що біля вас... чи ви знаєте, добродію, хто там шинкує?...»
«Казали — якийсь Жид!» — каже запорожець.
«Який вам Жид! — відказав чорт, зареготавшись, — наш таки чорт, та ще й з Київа відьми налітають».
«Глянь! — каже запорожець, — не знав я сього, а то б пішов подивити ся!.. А ти ж, чорте, — пита, — що там робиш?»
«Що я роблю?.. Танцюю» — каже чорт, — сьогодні важний задамо бенкет, і музика таки наша пекельна буде, а вже які відьми із Київа назлітатають ся, на віки гарні! Приходьте, добродію, до нас, побачите як я буду танцювати гопака і гоцака!»