Та не доказала, бо Демко вже достав царягрядку, — така була в його не з малих пляшечка жбанком, од якогось турчина, чи що, собі придбав, і дає їй у руки:
— Оковитої мені, та хутенько!
Вона метнулась до шинку, а ми, дожидаючи, знов дивуємо та міркуємо, звідки навернулись ті сквапні молодці, що Глушкових коней запопали.
Коли ось і Демчиха з оковитою…
— Ой жінко, — стріча Демко, — тебе б по смерть посилати; то б нажився чоловік…
— А мені здається, що госпося наче на крилах обернулась, — кажу.
(Не те що всміхнулась — і не поглянула на мене.)
А Демко бере пляшку і частує мене:
— Вип’ємо, куме, по повній, бо наш вік недовгий!
Я, бачите, не дуже ласий на горілку, то трохи й осталось у мене в чарці, а Демко зараз підповня:
— Пий, куме, до дна, бо на дні молодії дні!
Нікуди дітись, випиваю, бо як тебе частують, то треба ж не по-песьки, а по-чеськи… Випиваю, а проте таки доводжу, що та горілка — невірна дівка.
— А невірна, — знов згоджується Демко.
Та до жінки:
— Не покуштуєш, Одарцю? Добра!
— Дякувати! — одвертає.
Сіла оддалік, руки склала, сидить нерухома та пасе нас очима… Аж мені ніяково…
А кумові байдуже, — одну випиває, другу наливає…
— Не покуштуєш, Одарцю? То бог з тобою, серденятко. Пішла, як то кажуть, баба пішки, не буде замішки… До тебе, Свириде…
А тим часом розмова точиться та точиться. Обміркували Глушкову шкоду, згадали, як торік у ярмарку баба скочила на чужий віз та за Буг утікала — запопали її аж по тім боці на березі…
І каже Демко:
— А славно там, поза Бугом! Якби-то спроможність! Якби-то кудою схотів, тудою й полетів! Давно б я поза Бугом гуляв. Неспроможність гіркая! А таки я за Буг виберусь!
Треба вам знати, що кум Демко, аби запорошив трохи око, зараз ладиться у мандрівку. Пам’ятаючи таке, я з ним дуже й не змагаюсь, а тільки звичайненько ніби питаю:
— Чи ти бридиш, куме? Оце б ти мав кидати жінку, хазяйствечко?
— А на біса мені та жінка? — одказує. — На біса те хазяйствечко? Одна морока!
Тут Демчиху, мабуть, допекло до щирця, бо аж засичала:
— Авжеж! На біса жінка… Як він розумний, то й сам потягне за Буг, а як ще забере з собою кума Свирида, то буде така пара, що й поза Буг не стидко!
(Се так на мене закида гадючку, а я… наче мені невтямки.)
— Що мені той Буг? — править Демко. — Хіба в бога один Буг? З-за Буга я й далі… кудою схочу, тудою й потягну… Еге, Свириде?
— Тягніть, тягніть на здоров’я! — глузує Демчиха. — Аби Гапка не потягнула когось на розправу…
(Знов гадючку на мене закида, а я знов, ніби мені невтямки.)
А Демко вже заходжується аж у Палестини.
— Чув я, — каже, — за тії Палестини. Оце ж до тих Палестинів і посуну!
І що йому міцніш у голову уступає, то він далі посува. Вже й поза тії Палестини, хвалиться, втопчу стежку, а з-за Палестинів…
— Може, й під лаву, поруч з кумом Свиридом? — перехоплює Демчиха.
(«А Свирид таки тебе не зачепить, гаспидова дочко!» — думаю). Й наче не чув, озиваюсь до Демка:
— Як на мене, куме, то я б зроду не залишив своєї господи…
— У Палестини! — править. — У Палестини! І геть-геть за Палестини!
В голові йому вже добре бринить. Частує: «До тебе, куме, до тебе, Свириде!» — а усе сам спожива… А далі, що було остатнє у пляшці, вижлуктав без чарки, нахильцем… І не вгава: у Палестини! у Палестини!
Мені аж бридко стало…
— Які там, куме, Палестини? — кажу. — Нащо вони нам здались?
— Оце ж несогласний Свирид у Палестини, — знов вв’язується Демчиха. — В Свирида така думка, щоб найперш Панамарчука одвідать…
(Себто шинкаря — тоді у шинку сидів Панамарчук Петро.)
Я знов ніби не чую, а вона таки цокотить:
— Несогласний Свирид у Палестини, несогласний… Поведе тебе до Панамарчука… не пустить до Палестинів…
А Демко як гримне:
— Не пустить?! Хто не пустить?
Трохи припекло вже й мені.
— Годі вже, куме, з тими Палестинами! — кажу. — Чи ж припада добрим хазяйнам по світі блукати? Нехай дурні по дорогах тиняються, а доброму, — доводжу, — хазяїну не блукать, а придбать…
А він на мене:
— Зась!
— Як то, — питаю, — зась?
— Зась! Зась! — репетує. — Не дам у кашу собі дмухать!
— Таке? — кажу.
— А мабуть, «таке»! — сміється Демчиха.
Зуби блискотять, з очей аж іскра скаче… Рада, іродова дочка! Одкинула двері, держить на стежі та примовляє:
— Ой Свириде, не баріться та додому поспішайтесь! Чи забули, що Гапка у ярмарку новий собі макогін купила, та такий, як з заліза… І коцюба в її справна… Ой, не баріться…