Перестрибуючи сходинки, я мчав залізними сходами на самісінький верх, позаду кряхтіли кремезні.
На оглядовому майданчику нікого не було, тільки за парканом вовтузилися робочі на будівництві новобудови. Я на мить зупинився перед невисокою огорожею, що відокремлювала оглядовий майданчик від крутого схилу.
– Стій, падла!
Шефові хлопці виявилися досить спритними. Але дурними.
– Стій, бо стріляю!
– А влучиш, баран? – не втримався я. Сашко казав мені якось, що за двадцять метрів влучно вистрілити з пістолету досить складно.
– Я смикнешся, влучу!
«Це я – баран», – промайнуло в голові. Бо вони ж потроху підходять, а чого чекаю я?
Я стрибнув через огорожу, зробив два кроки вниз по крутому схилу, не втримався на ногах, і покотився, намагаючись групуватися в падінні. Щось обпекло скроню, я зробив ще декілька обертів через плече і голову, а потім відключився...
Київ 1911-й рік. 1 вересня. Оперний Театр
Рівно о дев'ятій вечора я стояв поряд Оперним Театром. Все повинно було вирішитися тут, сьогодні, цього вечора. І моє майбутнє в тому числі. Чи зумію я вирішити задачу, яку поставив Посередник? Чи поверну я собі своє життя?
В театр пропускали по іменних квитках. У гаманці пограбованого мною позавчора пана такий був. Але ж мене цікавив Багров. Як він потрапить до театру? Нажаль, відповідь у мене була тільки одна – його проведе підполковник Кулябко. Тож, я майже готовий назвати Посереднику ім'я замовника вбивства. Але лишилося ще щось... Щось, що мене муляє, що проходить повз свідомість...
– Ви знаєте, як зайти всередину?
Я обернувся. Поряд стояв Посередник, як завжди з цікавістю дивлячись на мене. Безперечно, хід моїх думок викликав у нього неабияку увагу.
– Звичайно. Зайти – то не проблема для мене, – сказав я. – Але я чекаю, коли зайде Багров.
– Та он же він!
Дмитро Багров саме заходив через парадні двері до театру. Я рушив за ним. На вході він пред'явив цілком звичайний квиток. Він міг отримати його лише одним шляхом – від свого куратора Кулябко. Я також зайшов до фойє і без жодних проблем прослідував за ним до залу. Багров розташувався у вісімнадцятому ряду, я – в дев'ятнадцятому. Давали «Казку про царя Салтана». Самодержець також був присутній. Я дивився не на сцену, я дивився на Багрова.
У першому ж антракті його позвав до себе Кулябко. Вони про щось перекинулися декількома словами. Схоже, Кулябко відсилав свого агента. Чи не по мене? У сенсі – по Миколу Яковича?
– Звісно ж, це по вашу душу, – сказав Посередник з сусіднього крісла. – Визнаю, ви неабияк заплутали Багрова своїм візитом позавчора.
Я не зрозумів, це добре, чи погано? Але неабияк роздратувався:
– Ви дозволите мені працювати, чи так і будете коментувати кожну мою думку?
– Вибачте, не можу стриматися! Бо ж історія добігає своєї розв'язки!
– Я йду за ним! – я підірвався зі свого місця і пішов до виходу.
Багров вийшов, перейшов на інший бік вулиці Володимирської, я був просто за ним, але він мене досі не помічав. Мені що, станцювати перед ним, щоб він роззув очі?! Я тихенько свиснув і Багров нарешті мене побачив.
– Ти?! Якович?!
Тут, визнаю, я трохи тупанув. Коли ми бачилися в останній раз і я натякав, що я з поліції, Багров мені не повірив, а зараз я зробив все, щоб він впевнився, я теж терорист. Микола Якович, як я йому представився.
– Дмитро, нам треба поговорити. Заспокойся!
– Ні, – він витяг вперед руку, ніби хотів відштовхнути мене. – Ні, чуєш! Я сам, сам! Я сам повинен це зробити!
– Ні, ти не повинен...
Але він вже рвучко розвернувся і знов попрямував до входу в театр.
Дорогу Багрову заступив жандарм.
– Ваш квиток надірвано.
– Так, але я... я... – Багров, наляканий, але рішучий в своєму прагненні потрапити всередину, він шалено пітнів, його руки трусилися. Дурень би не помітив, що з ним щось не так, а жандарм дурнем не був. Він вже потягся до зброї, але знову – невчасно, або навпаки, як подивитися – втрутився підполковник Кулябко:
– Що тут? Та пропустіть вже його, це моя людина.
Рука Багрова ковзнула по кишені, Кулябко проводив цей жест байдужим поглядом. Закладаюся, він знав, що у Багрова в кишені браунінг! І закладаюся, що чекав, коли на зміну цьому боягузу з'явиться та, друга персона, яка хоче утнути «щось екстравагантне». А може то я, сам того не бажаючи, підштовхнув Багрова до цього перевтілення?
Спектакль тривав. Імператор і прем'єр-міністр розташувалися в першому ряду. З вісімнадцятого за ними уважно стежив Багров. А за Багровим спостерігали двоє – я і підполковник Кулябко.