– Крадіжка, – похнюпився Лесицький.
– Таке... – Кирило трохи розчаровано відкинувся на спинку крісла, але, під докірливим поглядом Сашка, спішно виправився: – Ну, власне, крадіжка – це не така вже і проблема... Тобто, не така, щоб через неї лишитися посади.
– Дивлячись, що вкрали, та у кого, – ще більше похнюпився сищик. – А що ви скажете, пане Холмогоров, коли я скажу, що серед біла дня, прямісінько на вокзалі, був ганебно обікрадений тайний радник і помічник міністра внутрішніх справ?
Сашко присвиснув, і тепер вже Кирило докірливо подивився на нього.
– Не свисти, грошей не буде!
– А що, вони в тебе є?
– Розповідайте далі, – звелів Кирило. – Мені потрібні деталі.
– Платон Кулаковський, – покірно завів далі Лесицький, нервово крутячи в руках капелюха. – Прямував собі до Одеси потягом з Мінська. Сьогодні вранці потяг прибув до Києва. Платон Андрійович вийшов прогулятися по перону та випити кави. А коли повернувся до купе, його валіза вже тю-тю! – тут вже присвиснув Василь.
– Та не свистіть же ви! – ще більш роздратувався Кирило. – Що було у валізі?
– Це важливо?
– Ви знущаєтесь, Лесицький?
– Мене звільнять через цього чиновника, – похмуро сказав Василь, – навіть, якщо у валізі була тільки пара кальсонів.
– Але ж там було дещо інше? – Сашко схилився до нього, допитливо заглядаючи у вічі. – І через це ви так переймаєтесь, що... – він осікся, ледь стримавши: «продали душу Посереднику».
Бо чи потрібна Посередникові душа рядового сищика, то ще невідомо, а от що Лесицький вскочив у велику халепу, то вже очевидно.
– Я переймаюся, бо ця банда тероризує місто вже не перший місяць, – запально вигукнув Лесицький. – Бо ми закриваємо справи одну за одною. А газети цинічно шуткують, що поліції залишилося пильнувати лише вокзали, бо в місцевих красти вже нічого!
– Як в воду дивилися, – реготнув Сашко, за що отримав докірливого погляда від сищика. – Вибачте... І ніяких слідів злодіїв?
– В тому й проблема, що ніяких! Ми створили окреме відділення для розшуку цієї банди, але...
– Це очікувано не дало результату, – закінчив за нього Кирило. – Бо не відділення потрібно створювати, а мізками ворушити! Досить жалітися, Лесицький. Що було у валізі того чиновника?
Той зітхнув і після секундної паузи наважився нарешті на відповідь:
– Орден Святого Станіслава.
Непроста розмова
Лесицький пішов, пообіцявши надіслати кур'єра з усіма матеріалами справи. Точніше, справ.
Кирило, повністю поринувши в образ великого детектива, вимагав матеріали не тільки ганебно пограбованого Кулаковського, але й всі попередні, що могли пролити світло на подвиги банди мазуриків.
– То візника доведеться винаймати, – заволав Лесицький.
– На трамваї доїде, – невблаганно відрізав Холмогоров. – Не розвалиться.
Сашко обурено закашлявся, але не справив цим належного враження на пихатого розумника.
– Як думаєш, – нетерпляче спитав Кирило, тільки но за Лесицьким зачинилися двері, – нам це по зубах?
– По зубах нарешті отримаєш ти, пацан! – Сашко розгнівано насунувся на Холмогорова.
Шалений темп подій досі не давав йому змоги як слід нагримати на Кирила, але це не означало, що всі безсоромні витівки зійдуть тому з рук. Так вважав Вартовий, і, звісно, був правий.
– Та припини... – про всяк випадок Кирило відступив від розлюченого друга. – Хочеш пояснень? То я надам, без проблем...
– Без проблем?! – аж підскочив Сашко. – Ах ти ж Шерлок недороблений! Пропадаєш на рік! З'являєшся, як привид, на кладовищі в компанії зарозумілого хвалька! Всі вважали тебе мертвим, щоб ти знав! І я, між іншим, вважав!
– Послухай, я тут ні до чого...
– А хто – до чого? Посередник?
– Так.
– А хто мені брехав?! Хто фактично усунув мене від нашої справи, хто відіслав до поліції з надуманого приводу, а сам... Сам побіг на зустріч власній загибелі!
– Ну... – Кирило трохи винувато відвів погляд, задкуючи до крісла, – все це було в інтересах розслідування! До речі, чим воно закінчилися?
– Добре воно закінчилася, – Сашко все ще стискав кулаки, а отже – був небезпечний. – Ти все розрахував вірно.
– От бачиш...
– Я бачу лише те, що ти – справжнісінький гімнюк. Чи як кажуть в цьому часі – шлємазл.
– Де ти набрався таких слів, докторе? – здивувався Кирило. – І я не «гімнюка» зараз маю на увазі!
– Я зрозумів, не викручуйся, і не переводь тему! Я хотів поговорити з тобою про всю цю чортівню, яку ти, як бачу, вважаєш цілком нормальною! – Кирило мовчки знизав плечима. – Хоч рік зараз який?! – Сашко вхопив зі столу газету. На першій сторінці великими буквами красувалося «31 березня 1908 року». – Ого! Далеко ж нас запроторило! Ладно... Вибачень, як і завжди, від тебе ж не дочекаєшся!