– Та й не збиралися! – Кирило поперхнувся чаєм. – З чого такі думки, пані Хана?
– Ой, та знаю я вас, молодь!
Коли домогосподарка полишила квартиру, Кирило нетерпляче повернувся до Сашка.
– Що скажеш, помічнику?
– Про що? – з набитим печивом ротом промугикав той.
– Та годі вже жерти, Вартовий! Ти чув? Вона бачила Посередника!
– То й що? Я теж його бачив. Неприємний тип... Та це і про тебе можна сказати.
– Але ж в моїй попередній справі в цьому часі... Про мене?!
– Круглий авантюрист був безтілесним духом? – Сашко удавано не помітив, що його шпилька досягла мети і трохи збила пиху з Холмогорова. – Ти так до пуття і не розповів, в яку чортівню ти без мене вплутався, пацан.
– Не те щоб зовсім безтілесним, – Кирило почухав потилицю, – але підозрювані та дозвільна публіка його не бачили.
– То може, Хана – не зовсім дозвільна публіка? – резонно помітив Сашко.
Кирило здивовано витріщився на нього:
– Вона – лише наша домогосподарка...
– У домі булочника, – перебив Сашко. – Ну же, детективе, ворухни мізками!
– Вона такий же герой цієї п'єси, як і ми з тобою, – повільно промовив Кирило, мимоволі складаючи долоні біля губ настільки характерним жестом, що тут же наразився на єхидний погляд.
– Легше, легше, Шерлоку! Дивись, як тебе затягує!
– Та пішов ти! – сердито підскочив Кирило.
– Може, вона і не головний герой, як ми з тобою, – Сашко не дав себе відволікти, – але і не масовка. Так?
– Виходить, що так.
– І що з цього випливає?
– Що... – зіниці детектива розширилися, але сказати він нічого не встиг.
– Хло-опці! – протяжно долинуло з першого поверху. – До вас відвідувач.
Це був обіцяний кур'єр з поліцейського відділку, навантажений паперовими теками, що той ішак на перевалі.
Кирило швидко відібрав рятівні папери у бідолашного хлопця і з ногами заліз назад в крісло, явно не бажаючи повертатися до попередньої слизької теми. Сашко тільки головою хитнув. Його друг волів прикидатися феноменально сліпим, не бажав бачити, в яку небезпечну гру втягнув їх Посередник, а хотів бавитися в розслідування дурнуватої справи сторічної давнини. І от що з ним робити?! Бити, сварити, або допомагати?
– Що там? – не витримав він хвилин через десять. – Знайшов щось цікаве?
– Можливо, – Кирило зосереджено і швидко гортав папери. – Схоже, у нас є свідок пограбування у потязі.
– Свідок? Чому ж Лесицький про нього промовчав?
– Може тому, що він ідіот? – Кирило різко підвівся. – Досить теорії! Ходімо, побалакаємо з цим хлопцем.
На вокзалі. Небалакучий кочегар
Перевдягнувшись в одяг початку сторіччя, який дуже доречно знайшовся в їх шафах, і на диво підійшов кожному з хлопців, Кирило і Сашко пішки рушили до центрального вокзалу, який був розташований порівняно недалеко від дохідного дому булочника Септера. Порівняно, звичайно, із відстанями віку двадцять першого. В цьому часі для подолання кількох кварталів поважним панам пристало б винайняти візника.
В шухляді у вітальні Кирило знайшов чималу купу грошей, з якої, не вагаючись, витяг декілька купюр.
– То що там за свідок? – спитав Сашко, коли вони вийшли на Бібіківський бульвар і попрямували до вокзалу. – Що було в тих паперах Лесицького?
– Кочегар того самого потягу, дехто Іван Тимофіїв, як виявляється, бачив підозрілого молодика, який вийшов з вагону під час зупинки тут, в Києві, – Кирило швидко та впевнено крокував вулицею. – Бачив його і начальник потягу.
– Нічого собі! – присвиснув Сашко. – І при цьому поліція його не затримала?
– І при цьому він як крізь землю провалився. Якщо, звичайно, його взагалі хтось шукав, а не так, як це зазвичай роблять незграби з будь-якої поліції, – презирливо фиркнув Кирило.
– Легше, генію, – миттю осадив його Сашко. – З представником поліції ти познайомився лише сьогодні.
– Облиш, – відмахнувся Холмогоров. – Якби місцева поліція справлялася із своєю роботою, нас би тут не було.
«Нас би тут не було, якщо б ти сліпо не довірився тому пройдисвіту, Посереднику, у своїй жадобі до небезпечних пригод», – сердито подумав Сашко.
У приміщенні вокзалу вони попрямували до кімнати адміністрації. Точніше, Кирило попрямував, впевнено розмахуючи візиткою Лесицього, яку той залишив на їх столі.
– Мені треба поговорити з Іваном Тимофіївим, – без передмови почав він, тицяючи візитку сищика черговому по вокзалу. – Де я можу його знайти?