– На другому пероні, пан Лесицький, – відповів черговий, уважно вивчивши візитку. – Його потяг через півгодини відправляється до Москви. Він щось накоїв?
– Ще не знаю, – процідив Кирило і вийшов з кімнати, лишивши чергового в деякому непорозумінні.
– О! Ти вправно вдаєш з себе сищика, використовуючи його візитку, – прокоментував Сашко, поспішаючи слідом. – Книжковий Холмс нервово палить у кутку.
– Він сам так подумав, а я тут ні до чого, – почав виправдовуватися Кирило. – Я лише хотів послатися на того Лесицького, але якщо вже так вийшло...
– То ти і скористався! Авжеж, я все зрозумів.
– Не треба тут зображати мою совість! – обурився Холмогоров. – Ходімо швидше, бо той Тимофіїв поїде.
На другому пероні біля паровозу вони побачили засмаглого хлопця з чорними від вугілля руками.
– Он твій фігурант, – Сашко вказав детективу на хлопця.
– Іване! – окликнув його той. – Почекайте, маю до вас розмову.
– Ви хто? – підозріло спитав хлопець.
– Кирило Холмогоров, приватний детектив, – цього разу Кирило не став видавати себе за Лесицького, бо ж напевне, той вже говорив з хлопцем, та був йому знайомий.
– Якщо ви щодо крадіжки, то мене вже допитували у відділку.
– Це добре, але все ж таки, прошу приділити мені кілька хвилин.
– Гаразд, – трохи повагавшись, відповів Тимофіїв. – Давайте скоріше, бо потяг відправляється через півгодини.
– Добре, – поблажливо погодився Кирило. – Розкажи нам, Іване, чому ти не сказав у відділку, що парубок, якого ти зустрів на пероні три дні тому під час зупинки потяга, і який мав валізу, що була зовсім не схожа на його багаж, був твоїм знайомим?
Тимофіїв закляк з відкритим ротом. Сашко теж витріщився на друга, не розуміючи, звідки той взяв інформацію.
– З чого ви це взяли, пане Холмогоров?
– Неважливо, з чого я це взяв. А важливо те, що коли я поділюся цим спостереженням з Лесицьким, ти потрапиш за грати, як співучасник пограбування. І це буде справедливо.
Тимофіїв похнюпився. Кирило нависав над ним довжелезною Немезидою.
– Власне, я зустрів свого шкільного товариша, Володьку Уласика. Він сказав мені, що їде в Миколаїв, на призов, що він записався до армії. І у нього в руках дійсно була валіза. Це все.
– І тебе зовсім не засмутило, що той Уласик – волоцюга і шибеник, який в житті нічого не робив? І що така валіза навряд чи могла належати йому?
– Я... я не подумав про це, – ще більше похнюпився Тимофіїв.
– О ні! Ти як раз подумав, – з цими словами Кирило рвучко розвернувся і пішов геть.
– Ще поговоримо, – загрозливо кинув кочегару Сашко і поспішив за другом.
Ти мене пограбуєш
– І що то було? – захеканий Сашко наздогнав детектива аж на виході з вокзалу. – Що сталося? Чого ти так наїхав на хлопця?
– Ти не зрозумів? Бо він і є той самий «навідник»!
– А чого ж тоді ти його відпустив?
– Бо поки що не можу цього довести. Ходімо, треба знайти того Уласика. Зараз він – єдина нитка, якщо, звісно, він ще живий і не поїхав з міста.
– Стій! – Сашко вхопив друга за лікоть і застиг посеред вулиці, вражений несподіваною думкою. – То Тимофіїв знав того типа, що стирив валізу?!
– Дійшло, – Кирило акуратно вивільнив лікоть, але надалі крокував вже повільніше.
– Е-е... То ходімо до Лесицького, хай заарештує Тимофіїва та витрусить з нього правду.
– Не городи дурниць! Нічого той Лесицький не витрусить.
– Чому це? – Сашко вирішив пропустити «дурниці» повз вуха.
– Тому що Тимофіїв скаже, що Уласика не впізнав, не був впевнений, чи ще що... І ми пошиємось в дурні. Власне, як і поліція, – Кирило клацнув пальцями перед носом у Сашка.
– То в тебе є план, розумник? – спитав той.
– Звісно. Я вже казав, треба розшукати Уласика.
– Геніально! – сплеснув руками Сашко. – От так просто?
– От так – просто.
– Може розкажеш, як ти вичислив, що Тимофіїв був знайомий з тим крадійком?
– Може й розкажу. Але пізніше.
– Гей, пацан!
– Тихо! – перервав його обурення Кирило. – Все розповім, але згодом. А зараз у нас багато справ.
Сашко приречено зітхнув. Друг чи то перетворювався на геніального хвалька з шаленою швидкістю, чи завжди таким був, і зараз просто дав волю власній натурі.
Натура, між тим, зосереджено здвинула брови, прибуваючи в суто детективних роздумах.
– Може, чаю? – спитав Сашко, кивнувши на відкриті двері трактиру, повз який вони як раз проходили.
– Чом би й ні, – знизав плечима Кирило. – Я саме хотів дещо пошукати в інтернеті... А, чорт! Чого ти іржеш?! Та ну тебе...