– Мені казали, що Шерлок Холмс – не дуже чемна людина, та я не думав, що до такої... – пробурмотів він якусь нісенітницю і, вже звертаючись до мене, додав: – Звіть мене Посердником, пане Холмс.
– Я не...
– Ні! – він швидко виставив вперед пухкенькі ручки. – Не кажіть нічого, я сам чув, як ваш приятель кілька днів тому називав вас Шерлоком.
– Та це...
– Ні, я сказав! Моєму клієнтові потрібен приватний детектив, і я знайшов йому приватного детектива.
– Мило, – я здійнявся на ноги, – але я не маю наміру зв'язуватися з вашим клієнтом. Я ще із своєю справою до кінця не розібрався.
– Ні, розібралися, – швидко заперечив він.
– В сенсі?
– Як на генія, він трошки тупий, – знов невідомо кому пробурмотів Посередник, – але нічого, впорається... – І знов мені: – як ви думаєте, хлопче, що з вами відбулося?
– Я впав, – я почав втрачати терпець, – а тепер мені час йти, поки ті лобуряки не спустилися сюди і не закінчили свою справу.
– Ви померли, – м'яко сказав він.
– Що-о?!
– Ви померли, пане Холмс, – терпляче повторив Посередник. – Вас застрелили, а потім ви зламали шию при падінні. Чи навпаки, це неважливо. Роззирніться. Хіба це те місце, де ви були?
– Я слухняно глянув на всі боки. Як на мене, те саме місце, засипане торішнім листям, хіба що за десяток метрів я не бачу анічогісінько, окрім клубів сірого туману, але це, напевне, внаслідок падіння.
– Спробуйте зробити подих, – продовжував керувати Посередник.
Я спробував, і раптом зрозумів, що не можу. Я забув, як дихати. Накотила паніка.
– Тихше! – цей слизький тип ніби знав, що я відчуваю.
– Що зі мною? – прохрипів я. – Де ми?
– Кажу ж, ви померли! На друге питання відповісти буде більш складно. Ми десь і колись. Десь між життям і смертю, між минулим і майбутнім, пробачте мені зависокий штиль.
Я зробив кілька непевних кроків у бік туману.
– Стійте! – швидко сказав Посередник. – Якщо ви зайдете туди, ви остаточно помрете, і ми не зможемо укласти з вами угоду.
– Угоду? – я вщент заплутався, але зупинився.
– Ви хочете повернутися до життя?
– Я ще не впевнений, що помер.
– Будете перевіряти?
Я глянув у бік туману. Посередник мовчки чекав.
– Ні. Мабуть, ні.
– От і добре! – він радісно потер пухлі рученята. – Тож угода наступна: я вас винаймаю, ви вирішуєте справу мого клієнта, і в нагороду – повертаєтесь до життя.
– І що ж то за справа, Посереднику?
Він аж долонями сплеснув:
– Ну звичайно ж це вбивство, пане Холмс!
Я знов подивився на туман, зробив спробу (невдалу) вдихнути, і вирішив, що нічого не втрачаю.
– Згода. Але не називайте мене «пане Холмс», будь ласка!
Київ 2017-й рік
– Куди поділися всі тарілки? – Сашко роздратовано гримів посудом на кухні.
Я проігнорував питання, маючи більш цікаве заняття: слідкувати у вікно за чорною «маздою», яку вже не перший раз бачив у нашому дворі.
– Кирило, я тебе питаю! Агов, пацан!
– Йди но сюди.
– Що? – Сашко теж підійшов до вікна.
– Бачиш машину?
– І що?
– В ній вже двадцять хвилин сидить наш сусід з першого поверху.
– І що?
– Я бачу це не вперше.
– І що?
Я роздратувався:
– У тебе є інші припущення, крім твого «і що»? Поміркуй, ця «мазда» приїжджає завжди вдень, стоїть тут хвилин тридцять. Сусід, до речі, ніде не працює, він інвалід. І що вони роблять там цілих півгодини?
Сашко знизав плечима. Він очевидно не схвалював моєї цікавості до чужих справ. Але все ж таки спитав:
– А ти сам що думаєш?
– Я думаю, що діло тут нечисто. Інвалід не бідує. Можливо, йому привозять «товар»? Я бачив якось, він підійшов до дверей, не встигнувши покласти у кишеню жменю маленьких пакетів. А що в наш час фасують в маленькі пакети а потім розпродають з рук?
– Та все, що завгодно!
Він явно «не доганяв». Хоча я майже прямим текстом сказав йому, що в нашому домі – дилер, який продає наркотики місцевій шпані. Можливо, я б теж не був таким прозорливим, але декілька днів тому я вже бачив подібні пакети. На власній роботі.
Вже більше року я працював у хімічній лабораторії. Я хотів не просто підробляти, як і всі студенти, а саме – роботу по спеціальності. І я її отримав. Мене все влаштовувало, і я був у шефа на гарному рахунку. Тиждень тому я випадково затримався трохи довше, ніж завжди – синтез тривав більше часу, ніж я розрахував. І побачив, як Василь, найближчий помічник шефа, фасує наш кінцевий продукт в такі самі пакетики.
– Це зразки для клієнта, – швидко сказав він, побачивши мене.