– Добре, – знизав я плечима якомога байдуже. – Взагалі-то, я вже збирався додому.
І от тепер я розмірковував, чи варто ділитися з Сашком цією інформацією. Вирішив, що ні.
– Мені вже час в університет. А потім – на роботу.
– Гей, пацан! То куди ти подів всі тарілки?
– До вечора!
На роботі я нервувався, все валилося з рук. Кожен з лаборантів робив тільки один інгредієнт майбутнього кінцевого продукту, і ще тиждень тому я вважав це цілком нормальним розподілом обов'язків. Сьогодні ж це вдавалося мені вкрай підозрілим, бо я нарешті второпав, що гадки не маю, а що то таке – наш кінцевий продукт. Через годину мене спіткала чергова геніальна ідея: я вирішив поцупити зразки, щоб спокійно покопирсатися в них в університетській лабораторії. Але на повірку ідея виявилася ідіотською, як сказав би Сашко, бо за цією спробою мене застукав шеф.
– Щось шукаєш, Кирило?
– Так... цеє...
Це не ідея – ідіотська, а я – незграбний ідіот!
– Виносити зразки назовні заборонено, – суворо сказав шеф. – Ми – комерційна структура, і клієнт хоче отримати унікальне добриво.
Ага, добриво, як же...
Але я звик доводити справи до кінця. Тому, кому шеф пішов, все ж таки примудрився заховати в кишеню одну порцію того «добрива».
Картина ставала все яснішою, але мені потрібно було з кимось все обговорити. І цим кимсь звичайно мав стати Сашко.
«Приходь о восьмій в кав'ярню на Узвозі, якщо тобі зручно», – відправив я повідомлення у Телеграм. Відповіді не отримав. Або він дуже заклопотаний, або ще сердитий на мене за ті кляті тарілки! Я почекав ще півгодини, порція «добрива» пропалювала кишеню, і відправив друге повідомлення: «Якщо незручно, приходь все одно». Відповіді не було, але я знав, що він прийде.
Нарешті мій робочий день закінчився, і я мерщій побіг на Узвіз. Сашкові подобалася стара кав'ярня навпроти Замкової Гори, і я сподівався, що він прийде, незважаючи на вранішню майже сварку.
Він прийшов.
– Що знову трапилося таке, про що не можна поговорити вдома?
– Можна, але мені тут подобається більше. Тобі також.
– Дурко! – фиркнув він. – Важко було зізнатися, що тарілки гепнув ти? Пацан!
Ми взяли по пиву, і я коротко розказав йому все. Цього разу – дійсно все. Про свої підозри, про ідентичні пакети, та показав «добриво».
– Це міняє діло! – погодився Сашко. – Якщо б ти все розповів вранці, може я був би більш уважний до тої «мазди».
– Добре, добре! Вважай, я зробив висновки.
Він накинув на мене поблажливим поглядом, в якому я завжди читав оте «пацан», і від якого неймовірно дратувався.
– Ти віриш мені чи ні?!
– Чи вірю я, що ти встряв у халепу? О так, звичайно!
– Ти допоможеш?
Ми давно вже вийшли з кав'ярні та йшли вниз до Подолу. Я зупинився навпроти музею Булгакова і вхопив його за плече.
– Хочеш замутити власне розслідування? – Сашко акуратно вивільнився з моєї хватки.
– Потрібно ж з'ясувати, що відбувається!
– Значить, хочеш, – констатував він.
– Ти допоможеш? – повторив я.
– Думаю, що так... – Сашко зосереджено здвинув брови. – Бо один ти наробиш справ... Шерлок! – раптово єхидно додав він.
– Кепкуєш?! – може ображатися було і не на часі, але я все одно образився.
– Якщо незручно, приходь все одно! – передражнив він, – Треба було ще написати «може бути небезпечно»!
Київ 1911-й рік
– Кави? Чи може пива?
Я кліпнув очима і нарешті зробив свій перший подих після... хм... смерті. Ми з Посередником сиділи у кав'ярні на відкритій веранді у парку. А за сусідніми столами...
– Не витріщайтеся, – зашипів він, мов розсерджений кіт.
– Я ніколи ще не бачив дам у кринолінах, – пошепки вибачився я, несила відірвати очі від публіки, що нас оточувала. Це що, якийсь карнавал? Де ми?
– Скільки ви ще будете задавати свої тупі питання, Шерлоку? – також пошепки обурився він.
– Вибачте, слухаю, – я взяв зі столу чашку кави, і обережно зробив перший ковток. Принаймні, я можу пити.
– Але не їсти.
Він що, підслуховує мої думки?
– Ні, вони ярко горять у вас на лобі, хлопче! – Він із задоволенням відкусив від пиріжка, що лежав перед ним на тарілці. – Ви ж пам'ятаєте, що Шерлок Холмс ніколи не їсть, коли розплутує справу?
– Я б з'їв...
– Нажаль, посмертя має свої незручні боки, – він розвів руками, – тож маєте мотив якнайшвидше розкрити справу.
Цього разу руками розвів вже я. Він був правий. Халепа, в яку я примудрився вскочити, схоже мала тільки одні двері до виходу.
Теплий літній вітерець тріпав моє волосся, я його відчував, тут я був живий. Але розумів, що довго таким не пробуду, якщо не впораюся із завданням Посередника.