– Отже, ми в Києві, – вів далі Посередник, ретельно розжувавши шматочок пиріжка і запивши його кавою. – Сьогодні тридцяте серпня 1911 року, – він очікувально замовк, дивлячись на мене.
Але я міг тільки кліпати очима.
– Ви зовсім не вчили історії, юначе? Що відбулося першого вересня 1911 року в Києві?
– Я хімік, я її стер, – роздратовано буркнув я, бо дійсно анічогісінько не пам'ятав про цей історичний період.
– Стер, зрозуміло... – він знов апетитно відкусив від пиріжка. Я мало слиною не вдавився. – Цього дня, точніше, для нас з вами – це буде післязавтра, у Оперному Театрі вб'ють прем'єр-міністра Російської Імперії Петра Столипіна.
– Хіба вбивцю не застрелили на місці?
– То ж ви не все стерли, Шерлоку?
– Майже, – я з насолодою проковтнув каву. Хоч щось мені можна в цьому бісовому посмерті. Крім загадок сторічної давнини, звичайно ж. – То що я повинен розслідувати? Є труп, але є і вбивця.
– Не все так просто. Мого клієнта цікавить замовник.
– О! То це ще й замовне вбивство.
– Ви ж не думаєте, юначе, що прем'єр-міністрів вбивають просто так!
Якийсь поважний пан з підозрою обернувся на його голос. Посередник повторив вже значно тихіше:
– Звичайно, є замовник. Якщо ви його вирахуєте, Шерлоку, я буду вважати нашу угоду виконаною.
– Гаразд, спробую, – власне, я вже ступив на слизьку стезю приватного детектива. – Ви дасте мені хоч якусь інформацію?
– Тільки ту, яка наразі є у тутешньої поліції, – занадто швидко відповів він. Я ледь не пожалкував, що ніколи не цікавився історією, бо тоді знав би набагато більше.
– Боїтеся, що я можу змінити події, що вже відбулися, коли буду знати більше?
– Гарна дедукція! – похвалив він дещо іронічно. – Але, якщо серйозно, юначе, все, що вам потрібно знати, це те, що історія – річ нелінійна. І досить з вас цих заумних теорій. Розслідуйте справу.
– А якщо я зрозумію, що можу попередити вбивство?
– Таких подвигів від вас не жадають. Просто знайдіть замовника.
Київ 2017-й рік
Я бився над складом пакетика з лабораторії вже декілька днів, безжально експлуатуючи університетське обладнання. Хоч тут ніхто не питав мене, що я роблю!
В одному я був впевнений: це ніяке не добриво. На роботі намагався поводитися так, щоб не викликати підозр, та одного разу, коли кур'єр відбув в невідомому напрямку з цілою торбою пакетиків ще одного «добрива», не витримав і провів його поглядом, який перехопив шеф.
– Це зразки для клієнта, – спокійно пояснив він.
– Так, – я не знав, що сказати, бо мене це не повинно було обходити.
З чорною «маздою» та сусідом з першого поверху справа просувалася повільніше, ніж я хотів. Точніше, взагалі не просувалася, тому я вирішив прослідкувати за машиною. Реакція Сашка була скептичною:
– Гратися в переслідування? Це точно те, що нам зараз потрібно?
– Послухай, ми ж вирішили, що дізнаємося, що відбувається в нашому будинку.
– Ми вирішили?!
– Добре, я вирішив. А ти, між іншим, обіцяв допомогти. Чи тебе влаштовує наркодилер під самісіньким твоїм носом, вояк?!
– Я лікар, – буркнув він. – А про дилера – то ще не точно. Можливо, це лише твоя фантазія.
– А якщо ні?
– А тобі аж припікає погратися в детектива!
Я знизав плечима, показуючи, що не я це почав.
– Ти впертий, – зітхнув Сашко. – Вмовив. Давай пограємось.
Він почав брати робоче авто на свої вихідні. А так як у шпиталі він працював по графіку «два через два», то частина його вихідних припадала на будні дні тижня. Через два рази нам пощастило. «Мазда» приїхала в середу о дванадцятий годині дня. Я мерщій злетів вниз по сходах, мало не зіткнувшись в дверях будинку з тим самим сусідом, дивом втримав непорушне обличчя і вибіг на вулицю. Сашко спустився ліфтом, сів у машину, неспішно завівся, і як тільки «мазда» поїхала, рушив слідом. Я підсів до нього при виїзді з двору. Водієм він був гарним, тримав досить велику відстань між собою та «маздою» у міському потоці, при чому не втрачаючи її з поля зору.
– Ну що скажеш тепер? – не втримав я через декілька хвилин.
Він скоса подивився на мене.
– Ти ж таки був правий. Нашому сусіду передали цілу торбу з тими пакетиками.
– От бачиш!
– Може, краще було б звернутися до поліції? – Сашко уважно дивився на дорогу. Його байдужий тон не збив мене з пантелику.
– Яка до біса поліція?! Ми ж тільки почали, і вже маємо результат. Поліція лише все зіпсує.