– Слухаю вас, Вілен Макарович!
– Мені потрібне таксі, – вальяжно промовив професор, навіть не спитавши, звідки Кирилові відомо, що це телефонує саме він.
– До ваших послуг! – коротко відповів детектив.
– Під'їзджайте до мого будинку через півгодини. Поїдемо на Осокорки.
– Як скажете, професор!
Кирило накинув куртку і про всяк випадок ковтнув столову ложку порошку берлінської лазурі, рештки якої засунув в кишеню. Тепер він був готовий до будь-яких неприємностей!
На старих дачах дуже багато щурів
– У вас з Віталіною... це серйозно? – запитав Вілен Макарович, коли Кирило вирулив на Набережну.
– Дуже серйозно! – запевнив той.
– Це добре! – професор посовався на сидінні, наче йому було незручно сидіти.
Невелику валізу, яку він відмовився покласти в багажник, він поставив на підлогу між ніг.
«Ти диви, він за племінницю побивається! – із злістю подумав Кирило. – А те, що відправив на той світ одного хлопця і майже відправив – іншого, то його не обходить! До речі! Він же не знає, що Ромчик живий! От зараз я його й порадую!»
– Гарна машина, так? – Кирило лагідно поплескав по рулю. – Вам подобається?
– Подобається. У неї такий незвичний... дизайн!
– В машинах це називається тюнінг.
– Дякую, буду знати, – професор знову посовався. – Давно вона у вас?
– Не дуже.
– Купили?
– Ні, взяв покататися у друга. Він захворів.
– Захворів?! – Вілен Макарович почав головою. – Який жаль! Мабуть, такий же молодий, як і ви...
– Та чого жаль, він же не помер! – реготнув Кирило. – Ромчик здоровий, як кінь, скоро одужає!
– Не помер?! – професор рвучко повернувся до Кирила, але швидко схаменувся і відвернувся до вікна.
– Ні, не помер, – з тиском повторив Холмогоров. – І не помре. Куди далі? Ми зараз з'їдемо з моста.
– Зверніть на дачі, – Вілен Макарович продовжив розсіяно вивчати пейзаж за вікном. – Далі я покажу.
– Гаразд.
Кирило не боявся. План професора навряд чи змінився з останнього вбивства. Він знову планує підкинути в машину талій, до речі, не завадило б з'ясувати, звідки він його взяв. І зробить це під час цієї поїздки. Потім, за планом, Кирило трішки покатається в машині з отрутою та й «двине коні» через декілька тижнів, а може й днів. Доза повинна бути не дуже великою, щоб професор сам не отруївся за ті півгодини, що вони їдуть разом в машині.
Але їх подорож, здається, добігає кінця, а з мотивом все ще нічого неясно. Як же його розкрутити на зізнання? На звістку, що Ромчик, його остання жертва, вижив, професор аж підскочив, але нічого так і не сказав. Як ще може його розговорити?
– Зупиніть тут, ми приїхали, – сказав Вілен Макарович.
Кирило слухняно зупинився навпроти невеликого дерев'яного будиночку. Вони давно вже заїхали на територію дачного кооперативу, який будувався, мабуть, ще в середині минулого сторіччя, і деякий час блукали його вузенькими вуличками.
– Дякую! – Вілен Макарович вийшов з машини, акуратно тримаючи валізу. Він помітно вагався. – Може ви...
– Можна я у вас води вип'ю? – практично одночасно з ним спитав Кирило.
– Взагалі-то, я хотів запропонувати вам чай, – чемно сказав професор.
– Був би дуже вдячний! – з полегшенням зітхнув Кирило.
Здається, виникла додаткова можливість для розмови.
Вони зайшли на стареньку літню веранду, і Вілен Макарович включив електрочайник. – Вибачте, але вікна ще заклеєні з зими і не відчиняються. Я перший раз тут в цьому сезоні. Привіз цінний вантаж! – він посміхнувся і продемонстрував валізу.
– А що там?
– Щуряча отрута.
– Щуряча?! – щиро здивувався Кирило. – Тобто, я хотів сказати, отрута?
– Після зими на старих дачах дуже багато щурів, – сказав професор. – І не тільки на дачах! – з несподіваною злістю закінчив він.
Кирило в цей момент був зайнятий тим, що балансував на старому табуреті, який небезпечно хитався під ним. Може тому він пропустив той момент, коли професор опинився за його спиною, а коли нарешті второпав, що спускати з отруйника очей не слід, отримав міцний удар по голові і відключився.
Що вас пов'язує з тим типом?!
Коли Кирило нарешті отямився, то з деяким подивом зрозумів, що зв'язаний, в прямому сенсі цього слова, по руках і ногах. А точніше, міцно обмотаний прозорим скотчем. Рот у нього також був заклеєний тим же самим скотчем. Він спробував було сіпнутися, але марно – клейка стрічка тримала міцно.
– Очуняв? – неприязно спитав Вілен Макарович, що весь цей час сидів на тому самому табуреті, на якому Холмогоров отримав удар по голові.