– Прикра несподіванка!
– Знову випадковість?
– Так. Але з такими випадками, пане Холмс, я б серйозно задумався над тим, де ваше справжнє місце.
– На що це ви натякаєте? – підозріло спитав я.
– Дайте мені згоду! – палко сказав Посередник. – І витягну вас звідси.
Він-то, звичайно, витягне, але куди?!
– Згоду на вашу пропозицію?
– Так!
– Ні!
– Ви – повний і невиліковний йолоп! – неабияк розсердився він.
Я пропустив його волання повз вуха:
– Зараз – ні. Згодом – можливо. Я хочу ще подумати.
– Та скільки можна думати?!
– Пам'ятається мені, є таке спеціальне місце, де дуже гарно думається!
– Он ви про що! – Посередник розсміявся. – Хитро придумано, пане Холмс! І не скажеш, що ви зараз під дією отрути!
– То не говоріть, а дійте! – запропонував я.
Посередник клацнув пальцями. Дачну веранду почав заповнювати сірий туман. Я гарно пам'ятав його – то був туман того загадкового місця, де ми з Посередником уклали нашу першу угоду.
– Здається, мені вже краще!
– То вам лише здається, пане Холмс!
– Називайте мене Кирилом.
– Знову ви за своє! – він закотив очі. – Слухайте, молодий чоловіче, ви розумієте, що заради вас я і так порушую всі свої принципи?!
– А вони у вас є?
– По-перше, я ніколи не брешу! – смішно набундючився він.
– Тоді скажіть чесно, це ви підсунули мені цю справу з отруєнням?
– Ні! – жваво заперечив він. – Я тут геть ні до чого! Це все ваш Ватсон. А ось, до речі, і він сам, – Посередник нашорошив вуха. Я теж прислухався і почув завивання поліцейських сирен. – Кавалерія підтягнулася своєчасно, пане Холмс! Ви знову завдячуєте другу життям! Пам'ятайте про це, коли будете приймати остаточне рішення!
Посередник зробив крок назад і просто зник, розчинився в сірому тумані,
– До скорої зустрічі, пане Холмс! – почув я і, здається, знову вирубився. Вже котрий раз за сьогодні.
Кавалерія підтягнулася вчасно
– Кирило, ти живий?! – Холмогоров прийшов до тями від того, що хтось досить відчутно плескав його по щоках. – Агов, пацан! Скажи що-небудь!
– Та живий я, живий... – мугикнув Кирило.
– Я тебе зараз вб'ю! – радісно пообіцяв Сашко.
– Це якось... нелогічно!
– Та мені по барабану! Ти знову втік від мене за черговим маніяком! І знову...
«Господи, гарно то як! – подумав Кирило, водячи очима навкруги. – Свіже повітря, Сашко гарчить, як завжди, і ніяких тобі психованих отруйників... Куди він, в біса, подівся?!»
– Де професор?! – Кирило сів, роззираючись навкруги. Під ним була зелена трава, отже, його витягли на двір з отруйної веранди.
– Чортам в пеклі свідчення дає твій професор! – різко відповів Сашко. – А тушка його – онде валяється! Тобі-то як вдалося протриматися до нашого приїзду?
– Берлінська лазур, – Кирило знову озирнувся.
Він сидів на дворі, руки й ноги були вільні від скотчу. На вулиці, під воротами, стояло дві поліцейські машини. Між ними, явно задоволена такою увагою, хизувалася тюнінгом «бісова тачка». Хоча чого це вона бісова?! Машина, як машина! І геть не винна в тому, що схиблений маніяк обрав своєю ціллю її водіїв.
– Як ти мене знайшов? – з підозрою запитав Холмогоров у Сашка. – Ти що, «маячок» в мій телефон поставив?
– Ти ідіот?! – обурився Сашко. – Чи може мене тримаєш за повного дурня?! «Я помилився»! – передражнив він. – Та скоріше небо на землю впаде, ніж ти вимовиш ці слова! Тебе так на них перекосило, що я одразу зрозумів – ти мене дуриш!
– Як ти мене знайшов?! – вже більш нетерпляче перепитав Кирило.
– Та просто подзвонив твоїй Віталіні! Вона сказала, що де ти, вона не знає, але дядько викликав таксі і поїхав на дачу. Нескладно було здогадатися, хто кермує тим таксі! Я щось не второпав: чого ти знову сам один поперся з ним розбиратися?!
Кирило відвів погляд.
– Думав, що впораюся.
– Думав він! Поїхали до шпиталю. Свідчення поліцейським напишеш там, я вже домовився.
– Не треба до шпиталю! – заблагав Холмогров. – Я майже здоровий! Я прийняв антидот, а потім... – він прикусив язика, але дещо запізно.
– Що? – насторожився Сашко. – Що – потім?! У що ти ще встиг вляпатися, поки я бігав по поліцію?
– Ні в що я не вляпався, поки ти вештався невідомо де! – відбрикувався Кирило. – Тобто, крім маніяка – більше ні в що!
– Я вештався?!
– Ну а хто?! Я ще трошки не при собі, бо я ж постраждалий! Мною навіть лікар опікується.
– Де? Хто? – закрутив головою Сашко.
– Та ось же! – Кирило тицьнув в нього пальцем.